Відродження-2 - Кулик Степан

Я вже приготувався висаджувати двері або бити вітрину, але Сашка керуючись якимсь своїм чуттям просто натиснула на ручку, і двері відкрилися. Іншим разом, можливо, я б насторожився і, перш ніж увійти, добре подумав, але зараз я був занадто злий для обережності. З дитинства ненавиджу, коли без дозволу чіпають мої речі. А в бараці, де я ріс ще з двома десятками підлітків, це треба було пояснювати відразу. І так, щоб не доводилося повторювати.  Дівчина, звісно, не річ, але моя.

Невеликий коридорчик, торгова зала... Темно, хоч око виколи. Світло, тільки те, що просочується зовні крізь глухі жалюзі. А на вулиці всього пара газових ліхтарів намагається розігнати передсвітанкову сірість. І пусто... У магазині, себто. Загалом нікого. Так би й пішли, якби не голоси, що несподівано долинули звідкись із кута, відгородженого прилавком. Точніше, один голос — чоловічий. Вторив йому приглушений стогін.

— Що, сучка, не подобається? Звикла, що з тобою всі носяться, як з порцеляновою вазою? А на!

Хльосткий звук удару і знову стогін.

— Тут двері, — вказує Сашка. Мабуть, вона краще бачить у темряві. Тьху! От я гальмо. Швидко одягаю прилад нічного бачення, вмикаю. О! Зовсім інша справа. У світі стало надто багато сірого та зеленого, зате тепер я не сліпий.

Двері добре замасковані, відразу й не помітиш, якщо не знати, де шукати. Навіть не уявляю, як Сашка їх угледіти примудрилася.

Обережно натискаю, і стулка подається. У кімнаті горить гасова лампа, тому ПНБ більше не потрібний. І без нього все добре видно.

Схоже, це кімната Керима. Стіни досить просторого приміщення завішані килимами, а на них ціла колекція холодної зброї. Шаблі, мечі, кинджали… Щоб кожному одразу було зрозуміло — це лігво справжнього джигіта. Ліжко теж замінює кілька товстих килимів, гіркою покладених один на одного. За великим рахунком, у кімнаті взагалі немає меблів. Тільки масивне, оббите чорною шкірою крісло, в якому зараз ефектно біліє оголене жіноче тіло. Дівчина стоїть колінами на сидінні, випнувши зад і обхопивши спинку крісла зв'язаними руками. Голова її безсило звисає вниз, дістаючи до підлоги розкішним золотавим волоссям.

Сам джигіт стоїть поруч, бавлячись широким ременем. І, судячи з червоних смуг на сідницях дівчини, взяв він його в руки не щойно.

— Боляче? — насмішкувато гарчить Керим, не помічаючи мене. — Не вигадуй. Лише легкий масаж, щоб дупа стала більш пружною. Гумовий шланг, батіг, бамбукові палиці — ось це справді боляче. Але, оскільки ти, як я вже зрозумів, дівчинка норовлива, думаю, що і з ними ти ще не раз познайомишся, перш ніж станеш покірною рабинею. І знаєш що? Упирайся якомога довше. Люблю вкоськувати таких неслухняних кобилиць, перетворюючи їх на слухняних і покірних повій. Не пройде й кілька днів, як ти шовковою станеш.

Ремінь злітає вгору і з виляском падає на сідниці дівчини. Від обпікаючого болю та мотає головою, але, як і раніше, видає лише приглушене мугикання.

Стрибаю вперед, хапаю Керима за знову підняту руку, смикаю на себе, підставляю плече, ривок... і в кімнаті спершу лунає хрускіт зламаної кістки, а потім оглушливий рик болю. Керим в шоці, ще нічого не розуміє, лише тягнеться здоровою рукою до місця перелому, а я вже заходжу збоку і з усієї сили обрушую ступню на його коліно. Цього разу хрускіт гучніший, а чоловік, впавши на коліна, а потім завалившись на бік, уже навіть не репетує — виє.

— Ну, вибач… — кажу тихо. — Як ти до людей, таке і відлуння... І це я поки що тільки за дівчат відплатив. А наші з тобою розрахунки ще попереду.

Напад був таким стрімким та неочікуваним, що Керим тільки зараз починає розуміти, що відбувається. Упізнавши мене, він стає білим, як крейда. Намагається щось сказати, але горло перехоплено спазмом страху та болю, то ж з рота вилітає лише хрипіння.

Повертаюся до Сашки, сказати, щоб зайнялася Оленою, але та вже сама метнулася до подруги і, присівши поряд, розв'язує білявку.

— Поговоримо?

Керим мовчить, тільки притискає до грудей зламану руку і намагається всидіти на здоровій нозі.

— Боляче? — Єхидно уточнюю я, копіюючи його ж недавні інтонації. — Та гаразд… Не вигадуй. Лише невеликий масаж. Ось коли я прострілю тобі колінні чашечки та ліктьові суглоби, ось це справді буде боляче.

— Що ти хочеш? — скрипить зубами Керим.

— А навіщо я сюди приходив? — знизую плечима. — Забув? Але тепер, як я розумію, документів не буде? Значить, поверни гроші.

— У мене їх немає… знизує плечима швець і болісно морщиться. — Можеш не вірити, але я насправді замовив вам документи та заплатив за їхнє виготовлення.

— Ти маєш рацію, не повірю. Тому що все інше з цим не в'яжеться. Навіщо ти нас замовив?

— Білявка… — Керим спльовує кров, мабуть, прикусив губу. — Сам не розумію, що зі мною сталося. Але, коли ви пішли, я більше ні про що думати не міг. Очі заплющу, а переді мною її личко… цицьки, ніжки... Наче збожеволів. Ось і попросив друзів викрасти її. А щоб усе натурально вийшло, заодно вас налякати і пограбувати.

— А мене трахнути?! Для правдоподібності, так? — підлетіла до нього Сашка і з усієї сили зацідила ногою в зуби. Чоловік не втримався, упав на зламану руку, завив і відключився.

— Погана дівчинка, — я жартома плеснув Сашка по дупі. — Тебе не вчили, що не можна встрявати у розмови старших? Тим більше, чоловіків?