Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Я знаю. — Вона злегка посміхнулася. — Ви не успадкували цього, на Сина Мороза не перейшла батькова брехня. Усе це з ваших учинків, із вашого характеру.

— Не викручуйтеся. Усе обчислене. Від самого початку — саме так — із ваших учинків, із характеру панни.

— І що ж це?

Я повернув її назад на межу тьмітла й світла.

— Уральський вовк.

— Вовк! — Миттєво зиркнула вона. — А ви називали це — як? Відвагою? Дурною бравадою? Безсоромністю. Чи в іншому разі я б узагалі постукала до вашого купе, до незнайомого чоловіка?

— А ще раніше: це ж ви вломилися, нишпорили в моєму багажі, — чи я невірно пам’ятаю? Але ж ви теж пам’ятаєте!

— Так. — Вона відвела погляд у минуле, тобто в небуття. — Я прочитала того вашого довгого листа до фальшивої любови. Я познайомилася з вами, перш ніж ми зустрілися.

— Перш ніж ми зустрілися… Ну що ж, було обчислено: приятель, ворог, любов, ненависть. — Я тихо прицмокнув. — Але читати чужі листи… Що ж, може, й справді в Літі годі по-іншому. Тільки — чому сáме до мене ви вломилися? На самому початку — ви ж тоді взагалі мене не знали. То чому?

— Чому сáме до вас? — Вона засміялася. — До інших теж.

— Але — чому?

— Бо могла. — Вона посерйознішала. — Чи ви, пане Бенедикте, розумієте? Хіба ви не знаєте, яких ліків я шукала в Кризі? «Біля престолу Царства Пітьми», ну гарно, — але ви гадаєте, що в останню мить я відсмикну цього ножа? Знайте, про що ви просите, щоби потім не дивуватися! Я не відсмикну. В будь-яку мить — у довільну мить — без причини, пане Бенедикте, без причини, — бо можу. Ви цього просите? Не відсмикну! Не відсмикну! Це вже не гра двох незнайомих людей у подорожі, це вже не ніч безневинної брехні й правди. Якщо я стану поруч із вами, — то будьте певні: я буду й тією, й тією.

Інстинктивно я шукав її друге око, чорно-білі напівóбрази тільки вводили в оману, я не знав, до якої Єлени говорити: існуючої чи неіснуючої.

Відмерзло, я завагався.

— Але ж ви, панно, не холодний лиходій, не можна так збрехати самій собі. Оті рум’янці, той тремтячий голос, усі ці непевні погляди й невизначеності тіла.

— Про що ви кажете? — обурилася вона. — Невже чинити зло здатні тільки неголені грубіяни та ядучі мегери, вульґарні, безсоромні й позбавлені делікатности почуттів особи з невразливою душею і безвідмовним тілом? Ви дали себе обманути романтичній поезії, сльозливому театрові!

— Але — чи ви будь-коли у своєму житті вчинили справді якусь лиху річ?

— Не має значення, що я вчинила! — розгнівалася ота, існуюча. — Чому ви, пане Бенедикте, вдаєте? Якщо я не вкрала, не ошукала й не убила, то не тому, що це погано, а позаяк ц е б у в м і й в и б і р, позаяк саме цього я прагнула: не красти, не ошукувати, не вбивати. Але ніщо мені не перешкоджало, ніщо поза мною, ніщо в мені. Я б могла. Жодної думки більше, ні на крихту більше зусилля, нічого.

… Що ви самі казали? Правда чи брехня — яка різниця? Недоконане правдивіше, ніж учинене. Раскольніков Достоєвського — це маріонетка для ґречних дітей. Навіщо сокири, навіщо трупи, навіщо потреба доводити вчинками в матерії? Ви самі це казали! Невидиме передує видимому. Спершу маємо вбивство, вписане в характер, а потім — може… може! — вчинене вбивство. Бо що це змінить: вчиню? Не вчиню? Я т а к а л ю д и н а.

… Розумієте? — вона впилася мені худими пальцями в плече. — Однаково до найвищої святости й найнижчої підлости. Від нескінченности до нескінченности. Ніщо не стримає. Не томý, що я не знаю, що таке добро, а що таке зло. Я знаю. Але — я можу. Можу. МОЖУ.

… Чи таку Королеву Літа ви шукаєте?

Усе життя, як та мить над розталим ручаєм із руками, стиснутими на шиї пса, — все життя із ножем, із якого скапує кров, в одній руці, й люблячим серцем, поданим іншою; тут правда, й тут правда, жодної різниці.

Я пригорнув панну Єлену в міцні обійми, стиснув щосили. Вона ще якусь мить тремтіла; тремтіння припинилося. Вона швидко дихала, потім дихання заспокоїлося. Вона блукала пальцями тут і там, пальці затрималися. Повіка смикалася, повіка заспокоїлася. Я пересунув нас глибше у тьмітло. Вона поволі, поволі, поволі замерзала.

— Пане Бенедикте… — прошепотіла вона, й лише це встигла, перш ніж її перервав напад кашлю.

Я притиснув голову до її грудей, вухо-напіввухо до м’якої апретурної тканини, й тільки тоді мені полегшало, — коли я почув наростаючий у грудях Єлених шурхіт смертельних сухот.

Модель: панна Єлена Муклянович. Дівчина з хорошої родини, кохана донечка в шляхетній міщанській родині, улюбленка татка, пестунка мамусі, меткий і сповнений життєвої енерґії малюк. Але — починається хвороба. Починається хвороба, одна, друга, десята, тривалі невизначені недуги, грип, що переходить в анґіну, анґіна в анемію, анемія у грип… Хвороба в самій девочке, лихоманка й слабкість — симптоми тіла. Вилікуєш один, дадуться взнаки інші. Сім’я не шкодує рублів, не покидає зусиль, звертається до відомих лікарів, посилає дівча до модних клінік і на води, оплачує усілякі чудесні зцілення, наймає кваліфіковану обслугу, щоби дитина удома, в ліжку мала найвищий шпитальний комфорт. Нехай навіть не встає! Нехай не виходить! Не ворушиться без потреби! Що залишається Єленці на довгі літа? Вид із вікна, книжки, що оповідають вигадки про світ, і слова відвідувачів.

… Так починається перша одержимість волею: те, чого не зазнає, вона уявить собі — однаково істинне. Є межа розумових зусиль й анґажування духу, за якою для характеру людини немає різниці між вчинком й уявленням про вчинок. Ось чому Господь Бог однаково заборонив чинити перелюб і мріяти про нього. Вчинив, не вчинив — для душі однаковий гріх: у будь-якому разі ви вже хтось інший. І не конче ніж у живе серце встромляти, вистачить щирої можливости, щиро пережитої. А чого лише Єлена не