Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

… Проте римські громадяни епохи Республіки, християни Європи Карла Великого й Барбаросси — вони вже відчували перший натиск Історії, їм Історія уже давалася взнаки поза волею правителів: скажімо, вони усвідомлювали, що живуть на схилі або на зорі певної культури, що одна цивілізація витісняє іншу, кров виполіскує кров, нові народи посідають місце старих народів, а культ убиває культ, і молодий Бог зіштовхує з небес немічних богів. А чому сáме ці історичні формації відходять у забуття, у чому перевага їхніх наступниць? Цього вже було годі розпізнати; зміни тривали впродовж багатьох поколінь; рух Історії був відчутний, проте й далі все ще невимовний, невимірний.

… Та ось настав час Розуму й революцій, здіснюваних із усвідомленням, що це революції, на підставі теорій революції, — на кону Історії опинилися окремі індивіди. Вже впродовж життя однієї людини вона могла побачити, яких метаморфоз зазнає світ, — не згідно з тією чи іншою ухвалою володаря, не за чиїмось приватним задумом чи природною випадковістю, а ч е р е з і с т о р и ч н у н е о б х і д н і с т ь.

… А тепер це ще більше прискорилося, тепер ви читаєте про порухи Історії у газетах. Хто велів Столипіну запровадити земельну реформу, селити селян на даних їм у власність ґрунтах за Уралом, запрягати землевласників у нові економічні системи, винаходити нові методи оподаткування? Ні Царське Село не виявляло до цього охоти, ні Таврійський палац. Але це конче слід було зробити: в іншому разі Росія програла б тим державам, які не барилися з оновленнями. Ще виразніше це помітно у змінах воєнного мистецтва: чи хтось їм усім раптом велів замовляти на корабельнях лінкори замість старих панцерників? Ні. Але ж очевидно: хто не йде з Історією, той програє, а Історія перетравить його в будь-якому разі, перекушеного, пережованого, подрібненого на рівномірну масу. І вже найдокладніше це засвідчила поява крижаних технологій, коли упродовж кількох недовгих років повернулися флюґери науки, економіки, поступу на всіх континентах. Чи могли вони не повернутися? Фізика — це фізика. Історія — це Історія.

… Тож помножте це на десять, сто, тисячу, побачте у збільшенні, у буденному міщанському житті. Навіщо комусь буде потрібна Держава? Навіщо — чиновники? Навіщо — політики? Історія увійде в їхні функції і костюми. Податки — лише такі, які мусять бути: не вищі, бо ми програємо торгівельну конкуренцію тим, у кого податки нижчі, але й не зведені до нуля, бо без них ми не підтримаємо громадського порядку. Законодавство — продиктоване сутою очевидністю епохи: не буде діяти Кодекс Хаммурапі в Швейцарії двадцятого століття чи Bill of Rights у голих південних дикунів, які викрешують вогонь, б’ючи камінь об камінь. Може, парламенти й зостануться для розваги люду, туди для курйозу обиратимуть барвистих горлопанів, а їхні псевдополітичні вистави розважатимуть юрбу альковними скандалами, ненавистю одного персонажа до іншого, чи патетичними чварами довкола національних барв чи мелодії гімну, що цілком позбавлені значення у питаннях грошей і науки, для щастя звичайних громадян. Бо надходить час аполітеї.

… Править Історія.

Він відвів від мене погляд. Рррррлум, здригання цього разу прошило сам будинок, задрижало все, стіни й меблі, й медичні інструменти, а труп на столі позаду нас випустив останні гази. Землетрус? Вони часто трапляються на Прибайкаллі, особливо після початку Відлиги, як я чув. Але ні, це, мабуть, просто мерзлота попускає, мерзлота під самою поверхнею, яка тане найшвидше.

— То як же ви хочете далі правити Історією? — запитав нерівний доктор, ставши ширше на ногах. — Якщо вся та аполітея неминуча й заздалегідь зумовлена…

— Ах, але спитайте себе, докторе: що зумовлює, що Історія проявляє саме такі необхідності? — Я міцніше сперся на тьмідинометр. — Ви знаєте звичаї природи. Те, що із гусениці народжується метелик, а не з метелика гусениця, визначає біологія, з притаманними їй законами й залежностями. Але яка біологія історії визначає, що лицарський, шляхетський стан мусить зазнати метаморфози на буржуазію, а не навпаки? Що династичні вотчини перетворюються на національні держави, — а не навпаки? Що промисловість руйнує поміщицтво, — чому, чому не навпаки?

— Так це вже Бог улаштував…

— Ви ж бо самі казали, що Бог вам не потрібен ні для чого! — вигукнув я тріумфально.

Він глибоко зітхнув, але нічого не відказав. У нього не залишилося під ногами жодної правди, щоб обпертися на неї, проти моєї Математики Історії.

Чому він опирався? Чому заперечував власні слова, що плинули з моїх уст? Мабуть, він і сам не зміг би це вимовити не мовою другого ґатунку.

— І власне Крига показала нам, мій дорогий докторе, — продовжував я вже спокійно, — як можна вплинути й на цю біологію Історії. І так рано чи пізно станеться, що ми житимемо в Історії, запроектованій людиною. Не я, то хтось інший подумав би про це, й випередив мене. Царство Пітьми чекає володаря. Урешті-решт однаково матерія злипнеться разом із ідеями, тобто з числом, а Історія стане нашим довкіллям, нашим повітрям і хлібом, єдиним осердям людського життя.

… Monsieur le docteur, vous comprenez, vous! Пам’ятаєте із притчі Зєйцовa про отой важіль для перемикання залізничної стрілки потягу Історії. — Я підніс ціпок на висоту очей, кивнув ним ліворуч, кивнув праворуч. — Чи Бог заборонив убивати, бо убивство є злом, — чи убивство є злом, позаяк Бог заборонив убивати?

Таке dictum перелякало доктора до решти. Дивлячись під ноги, він підійшов до умивальника, налив собі води, але рук не мив; він обернувся, притулився до порцеляни плечима. Докор блукав поглядом по безладній залі, при цьому старанно уникаючи мене. Врешті він зупинив його на голому трупі посередині.

— Ну, то як, пане Єрославський? Чи убивство буде злом?

Я виплутався з ганчір’я біля вікна, підійшов до столу, вдивляючись у погляд доктора. Смак-запах смерти, ота солодка гнилизна, яка в сприйнятті людських чуттів не надто відрізняється від гнильного аромату побитої дичини, зрештою приємного, увійшов мені в уста, осів у слині, приклеївся до піднебіння. Я проковтнув раз і другий. Млосний цвинтарний парфум вабив мене й відштовхував. Хто здатний втриматися від дряпання свіжої, болісної рани? Велике черево призвідника, розтяте рукою Конєшина, щирило вологі нутрощі, нагадуючи в білому ранковому світлі розкопану могилу, — навіть хробак уже там ворушився, тобто ще муха. Натомість голова покійного