Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Щось важко зарипіло, потім клацнуло, і знову все потонуло в мороці. Томас обережно опустив руки; перед очима миготіли сонячні зайчики.

— От гниляк, — лайнувся Мінхо. — Ми знайшли вихід, але це вихід просто на сонце! Ох і ясно там було! І гаряче.

— Давай-но трішки прочинимо люк, щоб очі призвичаїлися до світла, — запропонував Ньют і піднявся ближче до Мінхо. — Ось сорочка, просунь її в щілину. Усім заплющити очі!

Томас покірливо заплющив очі та притиснув руки до обличчя. Знову згори полився потік жовтогарячого світла, і процес пішов. За якусь хвилину Томас, мружачись, розліпив повіки — в очах так само миготіли сонячні зайчики, але вже сприймалися вони значно легше. Ще за декілька хвилин зір нарешті адаптувався.

Томас стояв приблизно на двадцять сходинок нижче за Мінхо і Ньюта — ті згорбилися під самісіньким люком у стелі. Краї люка позначали три смуги світла, лише трохи приглушені сорочкою, заткнутою в правий кут. Усе довкола — стіни, сходи й сам люк — було з сірого металу. Внизу сходи вели в непроглядну пітьму. Глейдери піднялися значно вище, ніж думав Томас.

— Ніхто не осліп? — запитав Мінхо. — У мене очі — як підсмажений зефір.

Томас відчував приблизно те ж саме: очі пекли, свербіли і сльозилися. Всі хлопці терли повіки.

— То що там? — запитав хтось.

Прикрившись долонею і визирнувши у щілину під люком, Мінхо стенув плечима.

— Не можу роздивитися як слід. Надто вже яскраве світло — може, ми і справді на сонце потрапили. Людей теж не видно, — він трохи помовчав. — І психів також.

— То вибираймося звідси, — мовив Вінстон, який стояв на дві сходинки нижче за Томаса. — Ліпше вже на сонці підсмажитися, ніж дозволити відкусити собі макітру якійсь залізній кулі. Гайда!

— Гаразд, Вінстоне, — погодився Мінхо. — Не треба зі штанів вистрибувати — я просто чекав, поки наші очі призвичаяться до світла. Готуйтеся, зараз відчиню люк, — він піднявся до самісіньких дверцят і натиснув на них правим плечем. — Один. Два. Три!

Мінхо з кректанням випростав ноги і підважив дверцята. Вниз знову полилася хвиля світла і жароти. Різко опустивши погляд, Томас примружився. Усього кілька годин під землею, а світ уже здається нестерпним. Оце яскравість!

Почувши згори метушню, Томас підвів голову: Мінхо і Ньют стояли у квадраті сліпучого сонячного світла. Сходи за цей час встигли прогрітися як грубка.

— От чорт, — скривився Мінхо. — Тут щось не те, чувак. Шкіру пече!

— А й справді,— погодився Ньют, потираючи шию. — Чи варто зараз вилазити? Може, почекаємо, поки сяде сонце?

Глейдери заходилися скиглити і скаржитися, але їхні стогони урвав Вінстонів крик:

— Ого! Стережіться! Стережіться!

Томас обернувся до Вінстона, який поки стояв нижче на сходах. Той, задкуючи, вказував на стелю. Там набухала кулька рідкого срібла, наче з металу збиралася пролитися гігантська сльоза. На очах у глейдерів вона розрослася, гойднулася. А потім — ніхто і пискнути не встиг — зірвалася вниз.

Та замість розплескатися об східці, всупереч законам фізики, куля попливла в повітрі вбік, просто Вінстону в обличчя. Хлопець сахнувся і, заточившись, з відчайдушним криком полетів зі сходів.

Томас рушив слідом за Вінстоном, і в голові крутилася огидна думка: він не був певен, спускається тому, що хоче допомогти, чи просто з цікавості — щоб роздивитися жахливу сріблясту кулю.

Вінстон нарешті з глухим стуком зупинився, спиною привалившись до сходинки; до низу сходів він не докотився. Яскраве світло осявало все до останньої деталі. Вінстон лежав, притискаючи руки до обличчя, силкуючись здерти сріблясту рідину, — крапля рідкого металу вже прилипла до маківки голови, поглинувши все аж до вух. А тепер по краях, немов густезний сироп, дедалі нижче опускалася на вуха і на брови.

Томас перестрибнув через Вінстона на сходинку нижче. Вінстон намагався утримати рідкий метал, щоб не залив очі. Дивовижно, але це в нього виходило. Правда, Вінстон репетував на всі легені й молотив ногами в стіну.

— Зніміть це з мене! — здушеним голосом верещав Вінстон, і Томас мало не здався і не втік. Якщо рідке срібло завдає такого нестерпного болю…

Це було щось подібне до густого гелю, й воно вперто і наполегливо стікало вниз по обличчю Вінстона. Варто було хлопцеві відтягнути метал від очей, як той просочувався між пальцями і далі стікав униз. Звільнені ділянки шкіри ставали червоними і вкривалися пухирями.

Вінстон щось нерозбірливо кричав, наче лаявся незрозумілою мовою. Треба було щось робити. Часу майже не залишилося.

Скинувши з плечей мішок і висипавши з нього вміст, Томас обмотав простирадлом руки. Потім, коли Вінстон укотре відтягнув срібло від брів, Томас ухопився за рідкий метал з боків — там, де вуха. Крізь простирадло відчув жар, ніби от-от спалахнуть руки. Вперся ногами в сходи й щосили смикнув.

З відразливим чваканням краї майбутньої металевої кулі піднялися на кілька дюймів, а потім знову потекли Вінстонові на вуха. Вінстон заволав ще дужче. На допомогу спустилося кілька хлопців, але Томас велів не підходити, побоюючись, щоб йому не завадили.

— Ну ж бо, разом! — гукнув він Вінстону, цього разу дужче хапаючись за краї кулі.— Вінстоне! Разом! Хапай її і відривай від черепа!

Вінстон наче не