В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний
— Мені здається, Іване Макаровичу, — сказав Загорський, — що коли ми йшли сюди, то тут повертали вправо, значить, зараз нам — вліво.
— Давайте ще раз перевіримо. Ось статуя з кулею в руках… Так?
— Правильно.
— Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.
— А мені здається…
— Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре запам’ятав. Ви ж знаєте, що я любитель скульптури. Ходімо сюди!
Іван Макарович рушив праворуч, Микола пішов неохоче. Професор був стурбований тим, що Миколина пам’ять почала слабнути. А Микола мовчав, був як німий. У навушниках професор чув його важке дихання і скрушні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стиснули лікоть професора.
— Іване Макаровичу! — почувся його шепіт під скафандром. — Бачите, бачите?
— Що?
— Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… Їх багато, стійте, Іване Макаровичу!
— Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… — Професор сам узяв його під руку.
— Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я знайшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує темрява, але я їх добре бачу — височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?
Професор стривожився. Боявся, що Микола під враженням утне якусь непоправну дурницю — побіжить і остаточно заблудиться, ще й у колодязь впаде. Справді, що робити? І він швидко зорієнтувався. Щоб заспокоїти юнака, він не говорив йому про галюцинації, не розвіював їх, бо то була б, звичайно, марна справа.
— Дивись, Миколо, — сказав притишено, — вони вже пішли собі!
— А й справді, — обізвався юнак після мовчанки, — пішли!
— Тепер ми спокійно пройдемо, ходім.
Інколи Загорський здригався, але йшов твердо. Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він робив своє — оформив путівку — таку саму, як і тим, що летять у Владивосток, Пекін чи Ханой. У графі «Найменування транспорту» поставив: «Космічна ракета», «Маршрут» — «Земля — Троянда — Місяць — Троянда — Земля». «А хто там спитає? — жартували механіки. — Ще, може, не видадуть пального?» Але диспетчер був непохитний: ракета без путівки — це все одно що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібен порядок! Ну, хлопці йому й ка…
Іван Макарович зупинився на півслові.
— Ти бачиш, Миколо, видніє! — вигукнув він, а сам подумав про себе: «Може, й у мене галюцинації?»
— Справді, видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!
Світло почало заливати тунель. Воно випромінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті, — їх тримали статуї в своїх кам’яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!
Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше, — ну точнісінько як на поверхні! — а від чого — не знав.
Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім іншим: скільки виринуло раніше непоміченого!
Але, може, воно як несподівано з’явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?
— Як у нас із киснем? — спитав Іван Макарович.
Микола подивився спочатку на його прилад, потім на свій:
— У вас, мабуть, вистачить на півгодини, в мене — хвилин на десять.
— Швидше на поверхню!
— Я вас не залишу, — сказав Микола.
— Товаришу Загорський! Наказую: ідіть швидше, негайно, без розмов!
Це було сказано таким тоном, що Загорський не посмів перечити. Рвонув з місця, кинувся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка печер — промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хотілося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажанням. Кисень кінчався, треба поспішати.
Він уже не звертав уваги на орнаменти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валялися і в проходах, і в бокових заглибленнях. Мертві, струхлі постаті, що сиділи там і сям, ніби проводжали його замисленими поглядами.
Ось і храм. Тут панувала темрява, лише внизу, в глибині «чаші», жевріло холодне, ніколи невгасиме полум’я.
Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз масивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і професорові зручніше було подолати його високі сходи.
Нарешті — вихід!
Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у річище. Тут принаймні немає темряви — сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.
Загорський уже біг йому навстріч.
Швидко замінив Плугареві балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався нагору вже зовсім не дихаючи: кисень у нього кінчився якраз при виході з тунелю.
— Добре, — перебив його професор. — Треба негайно передати на Землю про наше відкриття, та й відпочити необхідно.
Микола подумав, що професор натякає на нього.
— Та, бачите, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну от — привиділось…
— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. —
