В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Я вас не розумію.

— Я й сам себе інколи не розумію… Але подумайте про цей елемент — селеніт. Сила в ньому дрімає, ох і сила!

— Але ж ядро — заборонена зона…

— Уявіть собі, що знайшлася людина, здатна піти на все, здатна зламати усякі заборони в ім’я здійснення своєї великої ідеї…

— Навіщо ці припущення?

Дік знову підніс руку, дзьобаючи пальцем простір.

— Земля — мішень. Всі її життєві центри видно як на долоні. Звідси легше запускати балістичні ракети… Це таки справді пістолет біля скроні людства!

— Ваша уява…

— Люба моя! — спохватився Дік. — Що з вами? У ваших прекрасних очах переляк? Заспокойтеся. Це ж тільки жарт, гра фантазії. А коли говорити серйозно про інтереси науки, то вони вимагають цих експериментів.

— А інтереси безпеки?

— Саме в інтересах нашої безпеки ми мусимо експериментувати. Ви ж своя, зрозумійте: хай це виконаємо ми, аніж хтось інший!

— І навіщо бог відкрив людям стежку до ядра? — розпачливо вигукнула Жаннета.

— Хто може знати божі задуми? — Дік підвів очі, втопив погляд у чорне небо.

— Ходімо, колего, — лагідно сказала Жаннета.

— Спочатку експеримент. — В голосі Діка зазвучала холодна рішучість.

Жаннета спалахнула:

— Я не буду вам помічницею!

І хотіла вже йти. Дік заступив їй дорогу;

— Все одно ви залишитесь тут.

— Чому?

— Хоча б тому, щоб не могли завчасно інформувати своїх друзів. Не перечте. Ви будете свідком історичного випробування. Хоч ми й проведемо його в мікроскопічних масштабах…

Він витяг із сумки тонкі шнури, якісь коробочки, батарейки. Жаннета стежила за його рухами, наче паралізована.

— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина пройшла… За цей час можна багато чого зробити. Нам необхідно перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

— Ясно.

Михайло сидів біля екрана локатора. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо. Раптом очі йому різонув гострий блиск. Відсахнувся, закрив обличчя долонями. Подумав, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

— Миколо… — хотів звернутися до Загорського, але не встиг.

Страшний удар струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть. Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Ще удар, тріск і гудіння. Михайло не втримався на ногах — йому неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив, провалюючись в якусь чорну безодню, були розширені Миколині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Микола скрикнув:

— Михайле! Що з тобою, Михайле?

Схопив його зів’ялу руку, довго не міг намацати пульс. Нарешті пальці відчули ледве вловимі поштовхи. «Зупиняється серце, — подумав Микола. — Глибока травма…» Думки обганяли одна одну. «Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…» Микола діяв швидко, рухи були точні. Вихопив спиртовий стерилізатор, набрав у шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, засукавши Михайлові рукав вище ліктя, зробив укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинувся обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Микола перевів подих лише тоді, коли наклав пов’язку.

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Микола знав, що в цей гострий, хаотичний період можна сподіватися всяких ускладнень.

Мілько розплющив очі.

«Шокові явища поступово згасають», — подумав Микола.

— Михайле! — гукнув.

Губи Мілька заворушилися, але слів не було чути.

— Мишко, друже, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

— Ось покладемо тебе зручніше… — говорив, беручи Михайла під пахви. — Правда ж, тобі вже набагато краще?

Легко, без напруження поклав кремезного юнака на його місце, повернув на правий бік:

— Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович теж добре стукнувся, але він цього й не помічав, стривожений пораненням Мілька. Мовчки дивився, як порається біля нього Микола, подавав потрібні речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може, здвиг кори Місяця?

— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.

— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович звернув увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — невже назавжди? Як ви гадаєте?

— Треба знайти вихід…

В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.

— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, і струс поверхні…

— Вибух-то вибух, але там немає ніякого вулкана! У нас же є докладна карта…

Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці у радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.

Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! «Комета» впала. Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?