В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

Ось вона спостерігає ці дві галактики, і уява малює їй живу картину: пливуть світи один крізь другий — нестримно, велично, з музикою свого радіовипромінювання. Їй хочеться, щоб було саме так. А голос розуму скептично питає: а чи потрібно бажане видавати за дійсне?

Мілько вивів її із задуми:

— Як ідуть спостереження, Жаннето?

— Тут таке, Михайле… Природа показує такі несподіванки…

— Так це ж добре! Чим більше вона ставитиме нам запитань, тим краще.

— Вірно. Та я не про це.

— Природа хоч і примхлива, — жартував Михайло, — але добре серце має.

— Мабуть, вам скучно на самоті.

— А ви хіба не на самоті?

— Ні, я віч-на-віч із Всесвітом.

Жаннета замовкла, спохватившись, що говорить красивості. Потім спитала:

— Як там наші?

— Чомусь не виходять на зв’язок, — вже без ентузіазму сказав Мілько.

Раптом зазвучали сигнали супутника:

— Пі-і, пі-і…

Мілько кинувся в ефір:

— Тихо Браге! Тихо Браге! Я — «Комета»… І зараз мовчать.

Кілька разів гукав Михайло, щоб скористатися проходженням супутника. Ніхто не відповідав. Нарешті — голос!

— Я Отто Дік. Плугар і Загорський провадять дослідження в западині…

МІЛЬКО. Але вони довго не виходять на зв’язок!

ДІК. Не знаю. Я з Роботом був далеко. Повернувся — їх нема. Сліди ведуть в ущелину. Кисневих балонів обмаль.

МІЛЬКО. Негайно прилітайте.

ДІК. Я не вмію керувати апаратом.

МІЛЬКО. Пошліть Робота. Негайно.

ДІК. А хіба…

Стихли сигнали супутника, обірвалася розмова.

МІЛЬКО. Жаннето, полетите туди?

ЖАННЕТА. Полечу.

МІЛЬКО. Тоді готуйтесь.

Жаннета подивилася на всіяне зорями небо, зітхнула і поспішила до ракети.

Стривожений сидів професор Плугар біля колони підземного храму. Десь у глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак у ньому жевріла тривога. «Що сталося з Миколою? Де він затримався?» — пекли думки. З’являлися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…

Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський!

Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, тільки вдвох, — а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо «чаші», і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те місце, де щойно сидів. «Еге, — подумав він, — починаю блудити… Це не гаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спокій, спокій!»

У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, повернувся до тунельного отвору. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. «Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він десь тут!» Так, сумніву не було: Загорський тут. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки вели, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…

Професор незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Чіткі сліди Загорського вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може, навіть страху, ні на хвилину не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — забратися у темні надра Місяця! Ні, така подорож не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!

У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.

«А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано промайнула думка. — Що тоді?» Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. «Ну, що за дурниці! — підбадьорював себе. — Десь же тут Загорський». І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.

Та ось сліди у поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні, і обернувся лише тоді, коли помітив світло професорового ліхтаря.

— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… Це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться…

— Товаришу Загорський! — суворо сказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?

— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдувався Микола.

— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Роблю