В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Літального апарата під скелею нема, Іване Макаровичу. Балонів також більше нема.

— А рація?

— На місці.

Жаннета була спортсменкою. Руками вхопилася за край кам’яного колодязя, коліньми уперлася в його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала енергійно підтягуватись. Вилізла на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. У неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центру планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи чи, може… може, інженерна споруда?

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може, колись вони брали з нього воду? А можливо, там, у глибині, вони живуть ще й досі?

Дивлячись у бездонний сяючий колодязь, Жаннета уявила селенітські міста, які сполучаються з поверхнею ось такими шурфами. Хотілося побачити хоч одну живу істоту, схожу чи не схожу на людину, але наділену розумом і… не хижу. Дівчина, сама того не помічаючи, приписувала своїм уявним селенітам лише те хороше, що є в людях: розум, доброту, почуття справедливості, щирість, відвертість і багато інших чудових рис. Це були ті самі земні люди, тільки без їхніх недоліків. Ех, як би добре на світі жилося!..

Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів у глиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Сміялася з себе: дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і швидко пішла вперед. Проминула долину і невеличкий кряж. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, оточена червонястими горами. Подивившись у бінокль, помітила дві постаті. Дивно було бачити ці рухомі риски серед мертвого пейзажу,

— Алло! — обізвалася в мікрофон.

— Салют! — зраділо відгукнувся Микола.

Поспішаючи до Плугаря і Загорського, розповіла про все пережите: метеоритне бомбардування, аварію, селенітський колодязь, наповнений світлом.

— Ви чуєте, Іване Макаровичу? — вигукнув Загорський. — Це вона врятувала нам життя!

Хоч який хитромудрий був Робот, але без допомоги полагодити літального апарата не зумів. Коли Плугар, Жаннета і Загорський підійшли до місця аварії, він, правда, розібрав пошкоджений вузол, але, не маючи схеми, почав знову складати. Отак і товкся в замкненому колі — то розбирав, то монтував. Це якраз був той випадок, коли навіть така досконала електронна машина, як Робот, не знала, що діяти. А хіба на кожний непередбачений випадок настачиш схем?

— Покажіть, шановний, що воно тут таке, — звернувся до нього Микола.

Робот обізвався:

— Пр-рошу дати мені схему.

Пошкодження було серйозне. Удар, очевидно, пройшовся на правий передній двигун, його дюзу наче бритвою зрізало, в камері згорання відчахнуло випуклий бік.

— Полетимо на трьох, — вказав Микола Івану Макаровичу. І до Робота: — Визначте новий центр ваги і переставте сидіння.

Доки Робот виконував це завдання, Микола взявся ліквідувати інші пошкодження. Жаннета допомагала йому, то подаючи інструмент, то підтримуючи яку-небудь деталь.

— Рацію полагоджу в ракеті, — сказав Загорський, — а шланг треба замінити зараз.

Жаннета дивилася, як він вправно працює, і подумала вголос:

— Ще, значить, не розгубили ми свого щастя.

Загорський повернув до неї своє обличчя, і погляди їхні зустрілися. На нього війнуло чимось несподівано близьким, рідним.

— Не розгубили… — повторив лагідно. — Тільки починаємо знаходити!

— Прошу зв’язати з «Кометою», — наказав Роботові Плугар.

— Слухаю, — чітко відповів Робот. — Готовий записати текст.

Плугар продиктував:

— Нехай товариш Мілько передасть на Землю: все йде нормально, дослідження провадимо згідно програми. Зібрано багату колекцію мінералів.

— Записано, — сказав Робот. — Це все?

— Усе, — відповів Плугар.

— А про глибинне місто?! — здивувався Загорський. — Про пам’ятники цивілізації селенітів?

— Це ще потребує вивчення, — спокійно відповів Плугар. І, завваживши, що до них наближається Дік, спитав у нього: — Ви щось хочете передати на Землю?

— Нічого особливого, — спокійно відповів Дік. — Те, що я знайшов, також потребує вивчення.

Як тільки почулися сигнали супутника, Робот включив свою потужну рацію:

— «Комета»! Нехай товариш Мілько…

З протокольною точністю передав не тільки те, що доручив йому Плугар, а й репліки Загорського і Діка. Слова, перетворені на електромагнітні коливання, через «Комету», а потім «Троянду» негайно досягли Землі.

Іван Макарович було подумав, що Робот має дефекти аналізатора, проте зразу ж відкинув це припущення.

Адже сумлінний секретар настроївся по схемі «Стенографія», а він не попередив, що фіксувати потрібно лише його слова.

— Дякую, електронний друже! — весело сказав Микола.

Іван Макарович і Жаннета теж усміхнулися. Тільки Дік стояв похмурий і мовчазний.

Запасів кисню і води на «Кометі» було ще днів на дев’ять-десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Він поставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і розгадати таємницю утворення місячного рельєфу. Само собою зрозуміло, що залишки незнаної цивілізації надзвичайно зацікавили експедицію.

Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:

— І це давній знайомий!