День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— От бачите, у вас були цілком мирні пречудові думки, а ви усе звели до неіснуючої гільйотини.

— У всьому винні нерви, — признався Малькольн.

— Ви дуже змінилися, сер, — знову нагадав Малькольну Павло, повертаючи його подумки до першої зустрічі на симпозіумі фізиків у Відні. Малькольн промовчав, і Павло запитав без натяків: — Я хотів би знати, до кого ми їдемо: до вченого чи до молодого бізнесмена, який уже відвик заварювати собі каву? А ви це пречудово робили у Відні, сер. Пригадуєте?

— Але, як ви пам’ятаєте, у тому ж таки Відні продавалися й чудові кавоварки, Павле, — ухилився від відповіді Малькольн. З-за крайніх дерев випливла двоповерхова споруда з широким солярієм і тінистою верандою вздовж усієї стіни. У дворі стояв невеликий зелений спортивний автомобіль. Макларен показав на той автомобільчик очима й радо сповістив гостям: — Х’ю Вундстон уже тут. Він обіцяв зустріти нас смаженими вуграми.

Павло промовчав. Катю дивувало те, що ніхто не виходить у двір і не зустрічає ні гостей, ні господарів.

— Ми живемо тут самі, - пояснював Малькольн, помічаючи на Катиному обличчі тінь здивування. — На ніч приїздить Пітер Гоулд. Це водій і особистий охоронець нашого компаньйона Дейвіда Рассела. Пітер стріляє так, що кожн. а куля влучає в ціль. Дивовижний майстер смерті. Мері бере в нього уроки, але поки безрезультатно.

— Це тому, що я завжди покладаюся на Пітера, — усміхнулася Мері. — Я дуже люблю цей будиночок, де вночі мене охороняє невсипущий Гоулд з своїм десятизарядним кольтом.

Ні Малькольн, ні Мері не звернули уваги, що Павла і Катю шокують їхні постійні балачки про зброю, вбивства, власних охоронців і багатство, ніби на світі не існує нічого дорожчого й надійнішого для розуму й серця.

Як тільки машина зупинилася і всі вийшли, Катя зразу ж вирішила змінити тему розмови.

— А що у вас там? — запитала Малькольна й показала рукою на пагорб перед лісом. Через пагорб навскіс була протоптана стежина. Це нагадало Каті її рідне село Збури, де неподалік від їхньої хати теж був пагорб з стежечкою між низенького полину.

— Там річка, — сказав Малькольн так, ніби пояснював дитині назви предметів. — Там маленька річка і високі верби уздовж берегів. Але навесні та річечка так реве, що дзигонять шибки у вікнах.

— Малькольн прожив тут лише одну весну, — стиха зауважила Мері й вибачливо усміхнулася до Малькольна.

Павлові сказала: — В Америці всі полюбляють хвалитись своїм багатством і розкошами. Малькольн теж змушений це робити: натовп цінує не розум, а долари.

— Леді енд джентльмени! — прогуло над головами, і всі попідводили обличчя, глянули на солярій з начищеними бронзовими ґратками й дубовим поручнем. На солярії стояв Х’ю Вундстон з сигарою в зубах і привітно піднятими руками. — Вітаю заокеанських друзів! У мене, як і домовлено, все готово, — продовжив Х’ю і пояснив, показуючи на свій синій нейлоновий фартух, що закривав дебелого Вундстон а від шиї аж до колін: — Мушу йти до кухарів, щоб на радощах чого не пересолили. Познайомимось біля столу. — Х’ю пихнув димом, махнув до Павла й Каті широчезною долонею, засміявся, впираючись тілистими ногами в дубовий брус загорожі. — Напевне, не раз згадували в дорозі старого Вундстона? Оце я такий і є здалеку, місіс, — мовив до Каті. — А ви, містер Павел, не забули ще мене?

— Ні, - приязно мовив Павло. — Гарних людей я завжди пам’ятаю. А як вам вдалися вугрі, сер? — поцікавився Павло, і Вундстон зрозумів, що Малькольн встиг похвалитися найголовнішим сюрпризом для росіян.

— Уся несподіванка в рецепті, сер, — хитрувато примружився Вундстон, якому набридло-таки товктися в напівпідвалі, де містилися кухня, гаражі й льох, і він з насолодою курив тепер на просторому балконі.

— Відверто кажучи, я пам’ятаю вас інакшим, — підтримав балачку Острожний, бачачи, що Вундстон не квапиться в розпечені й напахчені спеціями підвали. Павло і Х’ю залишились самі, бо Малькольн і Мері пішли в будинок, а Катя неквапом, озираючись на Павла, рушила стежкою на пагорб.

— Що, дуже потовщав? — поцікавився Вундстон і весело розсміявся. — Усі чомусь пам’ятають мене струнким, а потім помічають, що я товстий, як діжка. Я сам не люблю малих череванів. Чимось штучним відгонить від такого чоловіка. Як від бульдога: ні пес, ні теля, ні великий пацюк, — сказав Вундстон і махнув Павлові рукою, запрошуючи його на солярій.

— Спасибі, сер. Я пройдуся з дороги. У машині нема такого спокою, як тут, — сказав Павло.

— Як знаєте, — мовив на те Вундстон і повернувся в дім.

Павло пішов оглядати сад з червонобокими яблуками. Вгадав сорт «джонатан», зірвав одне яблуко й ледь не наштовхнувся на сірого з білястими грудьми пса, що сидів на задніх лапах і шкірив зуби, заступаючи вихід із саду. Павло помітив на псові широкий нашийник з тупуватими шипаками й збагнув, що це не приблудний, а добре навчений сторож. Зупинився, звертаючись до пса:

— Невже я схожий на злодія? Якщо ти вважаєш, що без цього яблука твій господар зубожіє, то я не розумію, хто і для чого тебе навчав?

Пес ніби з цікавістю подивився на Павла, потім схилив голову набік і примирливо кліпнув повіками, але годі було Павлові ступити крок, як пес сердито загарчав, не нападаючи, але й не випускаючи з саду.

— Норд, до мене! — гукнув хтось позаду Павла, і Острожний обернувся. Височезний негр стояв з діжечкою на плечі й кликав пса. Незнайомий велет був чимось роздратований. — Ви гостюєте у містера Макларена, сер? — запитав негр, скошуючи на Павла очі з-під похмурого чола.

— Так, сер, — відповів Павло, поглядаючи на порожній пагорб, де ще хвилину тому стояла Катя. Негр, напевне, чекав пояснень, і Павло додав: — Коли я заходив до саду,