Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

— Маргон?

— Так. Він часто приходить до мене уві сні. Ніби страшний, а насправді такий добродій. Я його дуже люблю. І чекаю кожного вечора, щоб заснути і побачити його. Але він не кожного вечора приходить.

— А навіщо так багато однакових картин?

— Однакових? Ну, що ти, Антоне, він на кожній картині різний. Не дивись на мене, як на божевільну… Хочеш, я йому скажу, він і до тебе прийде?

— Ні. Дякую. Не хочу, — відповів Сухов цілком серйозно. — А де Наталчина бібліотека?

— Що?

— Куди ти поділа всі ті книжки, що тут були?

— То вже мотлох, а не книжки. Все згоріло. А бібліоскопи, сам знаєш, не витримують високої температури.

— Так, це я знаю. На жаль…

— Що — на жаль?

— Шкода, кажу, що сучасні бібліоскопи не витримують високої температури…

— Антоне, та мені не шкода, бо тепер ми сусіди. — Гіата на мить стала не схожою сама на себе, навіть волосся набуло незвичного брунатного забарвлення. — Мені запам’яталися слова… Колись один чоловік на старому кладовищі сказав, дивлячись на древні, з каменю тесані, хрести: «Нас не буде, а цей камінь стоятиме». А потім підійшли до могили його матері. Сучасний мініатюрний надгробок. Я запитала: «А чому ж ви не поставили мармурової плити своїй матері, щоб стояла тисячу років?» Він прорік: «Навіщо? Нас не буде, а камінь буде? То що, ми гірші від каменя? Хай і його не буде після нас». Я запитала: «А пам’ять?» Він подивився на мене зверхньо: «А пам’ять — вічна». І мені спершу стало страшно. А потім — легко-легко. І я до цього часу не можу збагнути, що ж трапилося зі мною тої миті… Але щось таки трапилось, Антоне. По-моєму, саме після тої хвилини я стала такою, як ось тепер. А яка я зараз, Антоне? Яка? Скажи відверто.

— Що я можу сказати?!

Гіата від його слів неначе пробудилася зі сну, кумедно мотнула головою, поправила рукою волосся, а в очах засвітилися звичні для Антона холодний вогонь і удавана лагідність.

— Яка дивна, безглузда смерть старої Наталі, — мовив Сухов, пронизуючи Гіату поглядом.

— Тобі її шкода? Стару і вже нікому не потрібну Наталю шкода? Дивак. Якщо так до всього ставитись, то, врешті, житимеш на купі сміття, на купі старого мотлоху. Вже давно їй пора було… відійти, — спокійно просторікувала Гіата. — А в мене тепер тут справжня лабораторія. І так близько від тебе…

— Житлорада знає про твоє переселення?

Гіата дуже спокійно мовила:

— Безумовно, знає.

Сухов не міг пояснити собі причини недовіри, але й не міг змусити себе повірити бодай одному слову цієї жінки.

«Треба сьогодні ж подзвонити, а краще самому зайти до житлової ради. Там принаймні скажуть мені, хто ця жінка. Біолог. Божевільна чи справді науковець? Сьогодні ж треба поговорити. Чи, може, спершу порадитись із Миколою?»

— Про що думаєш, Антоне? І чому ти запитав мене про житлораду? — Гіата дивилася на нього лукаво і зосереджено, а Сухову раптом стало дуже незатишно, він був переконаний, що Гіата прочитала його думки.

— Ти ж прекрасно знаєш, про що я думаю…

Гіата розсміялася.

— Антоне, мені потрібна твоя допомога. Чуєш?

— Так.

— Дуже прошу тебе, відріж голову ось цій симпатичній нікі, — Гіата показала поглядом на стіл, де лапками догори лежало сіре створіннячко. — І вибери мозок у той срібний кухлик, що стоїть поруч. Добре? А я зараз швиденько приготую нам щось поїсти. Придумаю щось смачненьке. Що ти любиш, Антоне? Гостре чи прісне? Холодне чи тепле?

«Погань!» Сухов навіть губи міцно склепив, щоб не зірвалося це слово. Проте Гіата враз завмерла, на мить закам’яніла і тихо мовила по паузі, карбуючи кожне слово:

— Здається, я нічим не завинила перед тобою. Я не нав’язую тобі своїх життєвих принципів. Перш ніж засуджувати когось, оціни власне життя. Мені прикро, Антоне, що ти виявився лайном, — несподівано для Сухова Гіата раптом дуже привітно усміхнулася. — Лайно ти, Антоне. Але підійди і поцілуй мене. Ти мене дуже образив. Шкода, що я, мабуть, помилилася в тобі…

Існує така дитяча гра: на зелене, скажімо, сказати чорне, а на стіл сказати гарбуз, а руку назвати вухом чи ногою і так далі продовжувати розмову, кожне речення ускладнюючи новою плутаниною, лиш треба не переплутати назв предметів, бо кібернетичний пристрій фіксує кожну помилку. Скажімо, спершу ти назвав виделку крокодилом, а потім забув і назвав дирижаблем тощо. Гра розвиває пам’ять. Принаймні так вважають ті, що її придумали. А придумали її ті, до речі, що вже давно ні в які ігри не грають. Я кілька разів розважався з дітьми, яким ця гра дуже припала до серця, і ловив себе на думці, що мені трохи ніяково від того, що всі тільки й бачать: де зелене, де чорне, де крокодили, а де виделки, де руки і ноги. Цікаво, чи ця гра справді розвиває пам’ять і кмітливість? Мені, принаймні, все це чомусь не дуже подобалось.

Антон Сухов переступив поріг братового помешкання і хворобливо усміхнувся.

— Привіт. Ти вже, мабуть, збирався спати?

— Та ні, я ж завжди пізно лягаю. Не можу рано заснути, читаю перед сном, доки не відключуся. Роздягайся. У тебе щось трапилось?

— Та ні. Люблю погомоніти з хорошою людиною. Ти вже вибачай.

— Ти стурбований чимось? — Микола обняв брата, потім увімкнув світильники, але Антон злякано примружився:

— Не