Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Мов зачарована, дивилася Галя Рижко на екран. їй не хотілося говорити. Виникали спогади дитячих років, — коли вона, ще школярка, годинами просиджувала біля маленького телескопа в обсерваторії, де працювала її мати. Як подобалося їй бачити те, що відкривалося перед нею в маленькому очку окуляра! І більш за все любила вона без кінця роздивлятися Місяць. Зірки, планети — все це було таке крихітне, схоже одне на одне. Зате на Місяці — все чисто рельєфне, все яскраве! Чітко окреслені обриси його гір і долин, уславлених «морів», кратерів, що ховалися в густих чорних тінях. Галя пам’ятала, як потім вона з неменшою цікавістю розглядала фотографії, зроблені ракетним кораблем «Місяць-2», який облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Найдивнішим за все для неї в цих фотографіях було те, що знімки протилежного боку Місяця виявилися схожими на звичний вигляд місячної поверхні, завжди відкритої для Землі. Ну, трохи інший малюнок, дещо інші візерунки; але й там — ті ж самі гори, різкі тіні, кратери… а вона ж мріяла, що міжпланетний корабель привезе щось зовсім інше, нове, незвичайне… Фотографії розчарували дівчину, хоча вони були на свій лад дуже красивими і ефектними.
Але ніколи раніше ні на фотографіях, ні навіть у найбільшому телескопі Кримської обсерваторії, куди час від часу дозволяла їй зазирнути мати, Галі не доводилося бачити срібний Місяць таким прекрасним, яким був він зараз! У телескопі Місяць завжди нерухомо і мертво висів між мерехтливими зірками на синьому фоні неба. Іноді здавалося, що він ледве здригався, — і Галя знала: це пояснюється коливаннями повітря в земній атмосфері, це тільки здається так… А насправді — Місяць зовсім-зовсім мертвий, на його срібних горах і чорних долинах немає й не може бути ніякого життя. Місяць завжди справляв на Галю враження холодної, наскрізь промерзлої скляної кулі, яка навіть порепалася від лютого морозу.
Зараз Місяць чомусь виглядав по-іншому. Щоправда, він такий самий холодний, але не мертвий. Мабуть, таке враження складалося від того, що на екрані перископа Місяць рухався, був зовсім близько від Землі і не висів самітно на пустинному небозводі. А може бути — там все-таки є що-не-будь живе?
Але ось Місяць якось зразу майже перестав віддалятися від Землі, видимий рух його уповільнився, він уже не намагався відірватися і піти в простір. Так буває і на Землі, під час сходу Місяця, коли він, щойно показавшись над обрієм, спочатку підіймається швидко-швидко, а потім уповільнює рух по небу і пливе вгору вже ледве помітно.
Академік Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений знав, якими важливими і цінними згодом можуть виявитися навіть найдрібніші деталі його спостережень у польоті. Тому він не пропускав нагоди заглибитися в такі записи. Втім, на цей раз навіть не вченому, а й звичайному спостерігачеві було б що записати, і досить докладно: вперше в історії людства люди спостерігали не з Землі, а з космосу, як сходить Місяць, схований доти за величезним диском нашої планети.
Галя Рижко бачила, як на сторінках грубого зошита, що лежав перед Риндіним, один за одним виникають чіткі рядки записів. Вона думала: з яким інтересом вивчатимуть ці записи на Землі, коли астроплан повернеться з подорожі! І яка шкода, що вчені на Землі не зможуть на власні очі побачити те, що вона з Миколою Петровичем щойно спостерігала на екрані перископа!
Немовби вгадавши її думки, Риндін відірвався од записів і сказав:
— До речі, треба замінити плівку в фотоавтоматі. Галю, стежте уважно, як я це робитиму. У подальшому такою заміною будете займатися ви, а не Ван Лун. Це ввійде до ваших обов’язків.
У Галі знову перехопило подих від радості.
— Мої обов’язки? — не вірячи своїм вухам, перепитала вона.
— Так, звичайно, — незворушно підтвердив Риндін. — І у вас таких обов’язків буде чимало. Якщо ви вже опинилися тут, будемо навантажувати, аж доки не почнете скаржитися.
— Скарг ніколи не буде, Миколо Петровичу, — переконано відповіла Галя. Здійснюються найзаповітніші її мрії: вона братиме участь у науковій роботі експедиції! Ох, мамо, мамо, якби ти тільки знала!
Микола Петрович помітив, яка радість освітила обличчя дівчини.
— Гаразд, гаразд, там подивимося, — буркнув він. — От як завалимо вас роботою, тоді й перевіримо, чи не поскаржитеся ви! А поки що — знайомтеся з фотоавтоматом. Він установлений паралельно з перископом і включається повертанням цієї рукоятки.
У кількох словах Риндін пояснив Галі, як замінювати касети з плівками, якими заряджався апарат. І правда, це було зовсім просто, дівчина засвоїла пояснення відразу.
— Миколо Петровичу, це значить, що автомат сфотографував і вихід Місяця з-за Землі, яким ми милувалися? — спитала вона, коли Риндін закінчив свої пояснення.
— Звичайно. Я включив його зразу ж, тільки-но почався вихід. І автомат акуратно робив своє діло. А для того, щоб докладніше зафіксувати це інтересне явище, я навіть прискорив його дію, автомат робив вдвоє більше знімків на хвилину, ніж звичайно. І тепер тут, у цій алюмінієвій коробці, лежать наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки, наполовину присвячені виходу Місяця з-за Землі. Це буде непогана частина великої срії фотографій, зроблених за час нашої космічної подорожі. Буде чим зацікавитися і вченим, і широкій публіці, коли ми повернемося на Землю. До речі, друже мій, що скажуть рідні, довідавшися про ваше зникнення?
Запитання Миколи Петровича торкнулося найболючішого місця Галиної душі. Це було саме те, що мучило її більш за все. Одна справа — зважитися на щось, навіть найвідчайдушніше: тоді зопалу все інше здається неважливим, другорядним. Зате потім, коли все вже зроблене, коли відрізані всі шляхи назад, — тоді зовсім інше діло. Тоді починають мучити інші думки,
