У підводних печерах - Ігор Маркович Росоховатський

— Чому? — запитав Славко.

— А це ми з вами й повинні з’ясувати, — сказав Аркадій Пилипович. — Але я маю ще дещо сповістити. З експериментальної установки по опрісненню морської води зникли два контейнери: один із збагаченим ураном, другий — з радіоактивними відходами. Сліди підвищеної радіації привели нас до цієї бухти. Тут вони обірвалися. Схоже на те, що обидва контейнери знаходяться тут, під водою, причому їхні стінки пошкоджені. Капітан третього рангу Жербицький доповів мені про один контейнер, знайдений вами, який потім безслідно пропав.

— Виходить… — прошепотів Славко.

— Ще нічого не виходить, — спохмурнів Аркадій Пилипович.

— Виходить, що треба негайно йти за товаришами! — Славко повернувся до Тукала: — Готуйте батискаф. Спуск через півгодини. Піду я сам.

Нечипір Арсенович вийняв з рота сигарету і подивився на слідчого, мовляв, бачите, який він. Та Аркадій Пилипович чомусь не розсердився, присунув попільничку до Тукала, щоб у того попіл не посипався на стіл.

— Занурення в батискафі зараз небезпечне…

— Поки я керівник експедиції, мої розпорядження тут виконуватимуться, — відрубав Славко. Одначе йому стало ніяково за цю свою різкість, і він пояснив: — Ви сказали, що небезпека велика. А там, під водою, люди. Отже, у нас немає часу на суперечки.

Голос Аркадія Пилиповича потеплішав:

— Ви не дослухали мене. За півгодини тут буде підводний човен. Підете на ньому. Капітан третього рангу розповів про аварійний механізм вашого «дзвона». Він підійде і для човна. Товариш Жербицький вирушить з вами.

Олег підійшов до Славка і мовчки став поруч.

Заслінку заклинило, і водолазам довелося витратити чимало зусиль, аж поки таки відкрили її. Але тут, неначе на зло, прорвався струмінь води і спрацювала система блокування. Мусили переборювати і цей бар’єр. Шлюз-камеру відкривали понад годину. Нарешті Славко й Жербицький опинилися в салоні «дзвона». Усі предмети були на своїх місцях, ніби Валерій і Євг щойно вийшли. Найперше Славко зазирнув у нішу, де містилися скафандри, й сказав:

— Один пішов у легкому скафандрі із семигодинним запасом кисню…

— Але ж ми не знаємо, коли вони вийшли, — обізвався Олег, зрозумівши, куди хилить товариш.

— Доки ми кружляли та причалювали, минуло майже три години. В найгіршому випадку до їхнього повернення залишилося години чотири. Зачекаємо.

— Чекати краще в човні, — сказав Олег якось нерішуче, мабуть, боявся, що Славко неправильно витлумачить його обережність.

— Треба спочатку оглянути басейн.

— Але ж ти бачиш, що двері зачинено на засув. Там їх немає.

— І все ж заглянути туди треба. Нараз обидва ясно почули:

— Відчиніть!

Славко потягнув засув, розчинив двері і сахнувся. В салон укотилося щось схоже на сірий лантух. Воно сопіло, наче пилосос.

— Та це ж восьминіг! — вигукнув Славко і вискочив у коридор.

Чути було, як він біг пластмасовою доріжкою, як відчинив другі двері. Тим часом восьминіг упевнено підкотився до харчового синтезатора, відкрив лючок і заходився їсти зелену масу. Жербицький аж очі витріщив, спостерігаючи за ним.

Славко повернувся. Він був розгублений і здивований. Промовив:

— У басейні нікого немає… «Може, почулося?» — подумав.

— Ти теж почув, ніби хтось кричав? — запитав у Олега.

— Атож…

На обличчі Славка з’явився вираз стурбованості:

— Але хто ж це був?

Спрут перестав їсти і вирячив очі. Люди почули:

— Я, восьминіг.

— Це, здається, він? — не вірячи почутому, сказав Жербицький.

Славко заперечливо похитав головою:

— У них немає чим розмовляти…

— Неправда. У мене є «лійка».

Саме в цій незвичайній ситуації Славко опанував себе і, нарешті, здогадався, що найперше треба знайти лабораторний журнал — там повинні бути записи про восьминога. Він рився в ящиках, думаючи:

«Значить, Валерка таки мав рацію. Але ж як, як восьминіг створює звуки? „Лійкою“? Неправдоподібно. А чим він чує? Шкірою? Може, вона перетворює звук на якісь коливання? Неймовірно. Але ж тоді це невідомий нам вид октопуса. Коли неможливе сталося, лишається повірити в нього. А там видно буде…»

Він перебрав усе в ящиках і не знайшов того, що шукав.

Запитав у октопуса:

— Ти маєш ім’я?

— Люди назвали мене Мудрецем.

— А де вони зараз?

— Пішли.

— Куди?

— Не знаю.

— Доведеться чекати, — сказав Славко Жербицькому. — В крайньому разі тепер можна припустити, що це їхній звичайний робочий вихід. Ось тільки журнала чомусь немає…

Обізвався восьминіг:

— Ви хочете чекати, доки двоє повернуться? Нащо?

— Заберемо їх з собою, — пояснив Славко.

— Заберіть мене.

— Ну що ж, ми згодні взяти й тебе.

— Тоді ходімо.

— Не зараз. Ще почекаємо.

— Кого?

— Я ж сказав: наших товаришів.

— Чого вони були тут?

— Вивчали море.

— Я знаю те, що вони вивчали, краще за них.

— Ого, та ти, виявляється, хвалько! Але я вірю тобі.

— Тоді ходімо.

— Ти бач, який настирливий, — посміхнувся Славко до товариша.

Але той навіть не помітив цього. Він прислухався до хворобливого тиску, що розходився від потилиці до скронь і заважав думати.

«Невже опромінення? Що завгодно, тільки не це!..»

Олег якось бачив, як помирала людина від променевої хвороби…

— Чи не перебратися нам у човен? — занепокоєно запропонував Жербицький.

Славко поглянув на нього і раптом подумав:

«Адже восьминоги можуть бути для нас важливіші за дельфінів, корисніші».

Він здивувався цій своїй думці. Чому він так подумав? Голова йшла обертом, думки ледь ворушилися. А ця з’явилася легко. І до чого тут дельфіни й восьминоги?

«Треба швидше відправити октопуса нагору. Це зараз найважливіше. Нарешті ми знайшли неоціненного помічника, розвідника, пастуха підводних табунів…»

«Восьминоги — ось наші найкращі союзники в морі, коли заприятелювати з ними», — подумав Олег, забувши про небезпеку опромінення.

Відтак почав малювати в уяві всілякі варіанти використання восьминогів, і йому стало дуже приємно, ніби хтось увімкнув центр задоволення в його мозку. Не хотілося нічого робити, тільки б перебирав без кінця-краю варіанти! Голова вже не боліла, тиск пропав. Проте якийсь сторожовий пункт у його свідомості ще чинив опір, мов фанатик-вартовий, коли фортеця уже захоплена ворогом. І Олег усе-таки згадав про підводний човен, що чекав на них. Знову в потилиці загули свердла. Олег догадувався, що варто повернутися до попередніх роздумів — і свердла зупиняться, знову стане приємно, наче ти лежиш на пляжі біля моря під ласкавим сонцем. Та він напружив усю волю, звільнився від солодкої дрімоти, поглянув у затуманені очі товариша й покликав:

— Славко!

Той здригнувся, ніби прокинувся зі сну.

— Час уже перебиратися на підводний човен.

— Правильно! І зразу ж підійматись! Треба швидше доставити восьминога нагору. Нарешті ми знайшли неоціненного помічника…

— А хлопці? Ти пропонуєш повернутися за ними потім?

«Як же я міг забути? Звідки це забуття? Схоже на гіпноз… Так, на гіпноз. Не можна розслаблюватись!»

Славко