У підводних печерах - Ігор Маркович Росоховатський

— Він світиться, — розгублено сказав Валерій, підходячи до дверей і замикаючи їх на засув.

— Багато глибоководних здатні світитися в темноті. Так вони підманюють здобич, — мовив іхтіолог, і за його фразою вчувався підтекст: «В цьому нема нічого особливого».

— Я вже бачив одного разу вогненного павука. А після того загинули дельфіни, — роздратовано мовив Валерій.

Євг знизав плечима:

— «Після» ще не означає «від того». Давай спати. Завтра буде видніше.

«Тим більше, що вранці він збирається… — подумав Валерій і обірвав думку, згадавши слова іхтіолога, повторені спрутом. — Чи було це просто повторення?..»

Він почув, як заскрипіло відкидне ліжко, і позаздрив витримці товариша. Але сам уже заснути не міг. Підійшов до настінної шафки, дістав пістолет. Це був не лазер, а старий пістолет Макарова, якого про всяк випадок дав йому Жербицький. Валерій засунув пістолет під подушку…

Косинчук не повертався. Уже минуло понад п’ять годин, і Валерій почав хвилюватися. Запасів повітря, враховуючи й «НЗ», у Євга лишалося години на півтори.

Спрут одразу зчутив відсутність іхтіолога й запитав крізь двері:

«Де другий?»

— Пішов у своїх справах, — відповів Валерій.

Його дратувала докучлива цікавість восьминога.

«Хіба у вас не спільні справи? — знову питав спрут. — Він пішов у печери. Мене чому не взяв?.. Погано…»

— Люди знають, що роблять. Вони не потребують порад, — різко обірвав Валерій.

«Так думають усі люди? — цікавився восьминіг. А за секунду: — Мені можна увійти?»

«Відчепився б ти від мене!» — подумав, але двері відчинив.

Він відчув гострий біль у потилиці, ніби її свердлили, і міг думати тільки про Євга. Чому він затримується? Не скоїлося б чого… Валеріеві було тепер не до восьминогів з їхніми бажаннями та інтересами. Однак мусив пам’ятати про присутність Мудреця і ні на мить не малювати в уяві задумів Євга, особливо тих, що стосувалися «інкубатора».

«Люди завжди втручаються в чужі справи, начебто це їх власні?» — раптом запитав октопус.

— Що ти маєш на увазі?

«Другий пішов до моїх родичів, а ти невдо-волений, коли я запитую про нього. Він пішов, не чекаючи, доки його покличуть. Він не радився ні зі мною, ні з ними тому, що люди не потребують порад? Так?»

— Але ж люди — це люди. Що б ти не думав про них, вони залишаються такими, якими є. На це треба зважати.

«І восьминоги — це восьминоги».

— Ти хочеш сказати, що з вами теж треба рахуватись? Але ми так і робимо. Ми не завдаємо вам шкоди, а лише вивчаємо, щоб спілкуватися.

«І ми вас тільки вивчаємо… А ти сердишся… Чому?»

Валерій кинув погляд на годинник. У Євга залишилося кисню на тридцять п’ять, ні, на тридцять чотири хвилини. Що робити?

Виразно почулося:

«Він не прийде».

— Що з ним сталося? — закричав Валерій.

«Він не прийде. Не чекай. Він не потребував поради. Восьминоги не вороги людям, але в них є свої таємниці. Ми не хочемо, щоб ви знали все. Інакше станете нашими ворогами».

— Він живий?

«Не знаю. Може, ще живий. Може, ні. Він не прийде».

Рішення виникло стихійно. Валерій добув з кишені пістолет, з яким тепер не розлучався, наказав восьминогові:

— Відійди!

«А що ти збираєшся робити?»,

— Це не твоє діло! Іди в басейні

«Він теж не послухався. Ти хочеш вирушити за ним?»

Валерій відтягнув назад затвор пістолета. Навмисне уявив, як кулі пронижуть тіло восьминога. Він так само відчував тиск у голові, але тепер уже міг упоратися з ним, бо знав його походження. Щезла невідомість, що посилювала страх. Це було схоже на сеанс гіпнозу, коли піддослідний вирішив не піддаватися, а гіпнотизер нічого не може з ним вдіяти.

«Варто лише зрозуміти причину явища, і ти стаєш сильніший. Розуміння причини дає силу», — подумав.

Восьминіг простягнув до нього щупальце, але не дістав.

Клацнув запобіжник пістолета.

— Якщо не підеш, я тебе знищу!

Він бачив, як спрут спершу спалахнув райдугою барв, а потім швидко почав біліти, набуваючи кольору стін. Одночасно посилився тиск на мозок, заскреготіло «свердло», замололи «жорна». Але Валерій знав, що тепер зможе все те перебороти. Тієї ж миті, коли він приготувався натиснути спусковий гачок, почув:

«Іду».

Валерій зачинив за спрутом двері на засув І почав лаштуватися в дорогу.

«Не роби дурниць. Не йди без мене, — благав спрут. — Може статися невиправне».

Валерій не відповів йому.

Треба було повідомити Славка, але часу не залишилося навіть для того, щоб написати записку. Не можна гаяти жодної хвилини. У Євга кисню лишилося на двадцять хвилин…

Військовий катер, здіймаючи два сріблясто-білі буруни, підійшов до корабля. Славко й Тукало вийшли на палубу зустрічати гостей, про яких сповістили їм по радіо. Одним був Олег Жербицький, другим — незнайомий чоловік у картатому костюмі. Олег відрекомендував його як слідчого. Аркадій Пилипович (так було звати слідчого) чимось скидався на Тукала — чи то рухами, а чи скупою усмішкою, але на відміну від нього був сухорлявий, вищий зростом. Славко, усміхаючись, спостерігав, як вони знайомилися.

— Ходімо в каюту, треба поговорити, — сказав Жербицький.

— Що-небудь трапилось? — запитав Славко, і в Олега навіть губи невдоволено смикнулися через його легковажність, а Аркадій Пилипович окинув керівника експедиції уважним і осудливим поглядом.

Одначе на Славка це ніяк не подіяло і, тільки-но гості з господарями опинилися в каюті, знову запитав:

— Що-небудь трапилося?

— Вибачте, — сказав Аркадій Пилипович, — але спочатку дайте відповіді на мої питання.

Коли б Славко не був зайнятий своїми тривожними думками, то вловив би в його словах застереження: «Запитання тут задаю я».

— Ви нічого підозрілого не помітили в бухті за останні дві доби?

— У нас припинився зв’язок із «дзвоном». Щоправда, не дві доби тому, а чотири. Я чекав, що вони пришлють записку в «торпеді», але…

— Більше нічого?

— З нас вистачить і цього, — роздратовано відповів Славко. — Коли б не ваша радіограма, батискаф був би зараз біля «дзвона».

— У вашого батискафа є протирадіаційний захист? — несподівано запитав Аркадій Пилипович.

— Немає, — насторожено відповів Славко.

— В такому разі вам доведеться відкласти занурення.

— Це неможливо, — категорично заперечив Славко. — У «дзвоні» — мої товариші.

«Ех, молодий та зелений ти, Вячеславе Борисовичу. Не навчився розпізнавати, з ким і як слід говорити, — подумав Тукало не без задоволення. — І ось такому доручають керувати експедицією. Директор, бачте, бере курс на висування молодих…»

— Ви заміряли радіоактивність води в бухті? — ніби ненароком спитав Аркадій Пилипович.

— Заміряли, А що?

— Коли заміряли?

— Днів п’ять тому. В нормі.

— А зараз вона в сім разів перевищує норму.

— Та що ви? — злякано вигукнув Нечи-пір