Помирана - Тарас Антипович

— Та я й не кажу нічо. Мені оно як помогло, диви — рівніш ходить стала! — випросталась Кет. — Видно, розтрясло поперек, якийсь цемент з нього облупивсь. Як би так, шоб мені ше разок покататься.

— Тут тобі не покатушки, — з удаваною строгістю відказав Гектор.

— Так колись крутили отих, хто хотів у космос полетіть. Тіки дуже довго крутиться тре’, тоді може получиться, — уточнила Кет, заклавши руки за спину.

— Ну залазь, до Корита точно долетиш, а дальше вже якось сама, — пристав Нельсон на її прохання.

Кет делікатно затасували всередину труби і продовжили шлях уже по гладкому втрамбованому току. Усі кепкували з її методу самолікування. Лише Момот спантеличено роззирався, намагаючись збагнути суть цієї дивної операції.

Нельсон любив роботу і всіх цих горопах у ній. Якщо вже сонце щоденно намотує кола довкола Землі, думав він, то й людям годиться щось невпинно вертіти. Поки їхні руки штовхали трубу, він ніби розчинявся в цьому процесі, який, почавшись однієї миті, уже не міг закінчитись, не внісши якоїсь малої зміни у світ. І це Нельсона ощасливлювало, хоча й не надовго.

Біля підніжжя естакади, що вела на Корито, усі розслабились, умостили свої зади на холодному бетоні.

— Ей, ти там, вилізай, пгиїхали! — згадав Гектор про пасажирку Кет. Але жодної реакції не дочекався.

— Кет, ти шо? Ей, — зазирнув він у трубу. — Ти шо, стагенька!

Нельсон постукав у залізні двері із зображеною свастикою на них. Потім рвонув за ручку на себе. Вони зі скрипом відійшли.

— Ти тут? Знов у темноті сидиш.

— Я бачу все, шо мені видно, — відповів Капрон, наче павук із темного кутка.

— А Дана де?

— Де-де. Не твоє діло! — виліз Капрон із ящика протипожежного стенду.

— Птиця ше єсть? — змінив тему Нельсон.

— Жменя. На день-два. Та й та уже воня. Не краду я!

— Та я не по те…

— А чого приперся, сарадіп?

— Гроб де? У тебе?

— А шо?.. Хто?

— Горбата Кет. У космос полетіла, — сповістив Нельсон.

— От-адзип… За гаражем моїм гроб стоїть. Бери.

— Так, мо’, поможеш?

Вони приладнали труну на будівельну тачку з колесами й покотили. Нельсон згадав дитинство, коли малими отак удвох досліджували всі можливі дахи і підвали. Капрон тоді був жвавим телепнем, із густим їжаком волосся над вічно оббитим лобом.

— Все з мертвими возиться звуть. Хоть би хто живий зайшов та спитав, як мені тут, — дорікнув Капрон, дзвенячи клешнею, як каторжним ланцюгом.

— І як воно? — підіграв Нельсон мимохіть.

— Наче тобі інтересно. Погризлися ми з Даною, не говорим. До себе пішла ночувать.

— Помиритесь, — махнув Нельсон індиферентно.

— Ти коли боти мені намутиш?! — зірвався Капрон.

— Уже роблю, шию, — запевнив Нельсон, лицемірно примружившись.

— Ну, так де ви діли ту Кет?

— Донесли до копанки, на землю поклали. От, у гроб переложим, і буде, як новенька, лежать, ілуха.

Рідка апатична юрма чекала їх коло тіла Кет. Колесо тачки на ходу насвистувало, але чомусь дедалі гучніше. І врешті-решт до Нельсона дійшло, що тачка тут ні до чого. Наближався вертоліт. Усі сполошились, почали стрибати у викопану траншею, чавлячи одне одного. Капрон спритно перекинув додолу труну і накрився її нижньою частиною, втиснувшись у землю. Тільки Нельсон стояв, як самотній байбак серед степу. Гвинтокрил рокотав уже зовсім неподалік. Було видно, що під черевом у нього на тросах висить якийсь вантаж кубічної форми.

«Бомба, — майнуло в голові. — Пізно ховаться. Один Хамса виживе, бо глибоко зарився. Дурень, бач, а знав… знав, шо робить». І Нельсону стало смертельно жаль себе і всіх коритян, що здавалися йому мудрішими од Хамси, а тепер, у вирішальну мить, не мали під рукою достатньо глибоких ям, щоб уціліти.

Зненацька звідкілясь вискочила Дана. Вона пробігла повз Нельсона й лежачого Капрона з палаючим поглядом — назустріч небесній машині. І щойно та почала знижуватись, Дана розсупонилась, в усій красі випнувши свій тілесний «тюнінг». Вона й сама не знала, чого хотіла досягти демонстрацією нагрудного монітора. У кожному разі такі жести відвертості в її виконанні давно вже не вражали коритян, тому літуни-чужинці могли бути вдячнішою авдиторією.

Гвинт гелікоптера розганяв хвилю куряви, в повітрі замигтіло все легке сміття, яке валялося на землі. Дану просто замело, і вона взялася терти припорошений дисплей, голосно кашляючи. Нельсон змахнув з обличчя пакет, і в цю мить занесений над коритянами куб зірвався з тросів і полетів униз. Кілька безконечних секунд він провалювався в сіру вату пилюги, аж поки крізь ревище двигуна не почувся глухий удар і тріск. Нельсон упав, затуливши вуха, і про себе встиг відзначити, що це доволі безглуздо — померти, затуляючи вуха, яких у нього практично нема.

— Підйом, лободзип! — Капрон по-дружньому відважив носаком лежачому Нельсону по ребрах. Той перекотився на спину. Порохня танцювала в застиглому повітрі, набивалася в ніс. Парашутики рваних пакетів витали над землею, як прозорі медузи. Вертоліт деренчав уже десь далеко, мов осіння муха, що вишукує шпарину, аби забитись і змовкнути. Дана запнула плащ на грудях і подалася в свій гараж, наснажена власним перфомансом.

Було видко, що куб приземлився одразу за трансформатором, вгрузнувши в пісок. Коритяни повитикали голови з копанки і не наважувались зробити півсотні кроків до непізнаного об’єкта. Нельсон почав підводитись.

— Мо’, дало осічку, — застеріг Капрон. — Ти його займеш, а воно як рвоне, йухан.

— А як не займеш, то й не знатимеш, —