Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв

Один із таких “абсурдів” привертав увагу. Це було міркування про те, що знехтувати небезпекою сутички з “Сен-Гобеном” може хіба дуже далека від промислових та фінансових справ людина, що має чимало грошей та більш-менш солідну територію, де порядкує як хоче. Одне слово, йшлося про якого-небудь грошовитого й пихатого князька з глухого куточка Африки чи південно-східної Азії. Такий князьок міг би викласти на стіл кілька мільйонів доларів за те, щоб столиця його маріонеткової держави засяяла кришталевими палацами. А експеримент у масштабі хай невеличкої, та все ж країни з часом набуде розголосу на весь світ, стане першим кроком по шляху до перемоги. В цьому рожевому проекті було тільки одне вразливе місце: невідомо, як і де розшукати такого мецената.

Другий “абсурд” був значно прозовініий і, певно, здійсненніший: продати відкриття Радянському Союзу. Ось кому справді чхати не тільки на “Сен-Гобен”, а й на весь Міжнародний скляний картель! Проте якщо розвиток ділових стосунків з гіпотетичним щедрим князьком Курт Гешке міг передбачити, і, мабуть, загалом правильно, то як буде з Радянським Союзом — він навіть не уявляв. Правда, відомо, що з росіянами можна мати справу: вони охоче купують ліцензії на нові машини та на передову технологію, платять своєчасно, дотримуються всіх пунктів складених угод. Але як підступитися до них? Як скласти таку угоду?

Остаточно сформулювавшись аж напередодні Куртового виїзду до Радянського Союзу, цей план поступово втрачав риси абсурдності, перетворювався на один з варіантів, які перебирає в своєму мозкові ділова людина перед тим, як зважитися на щось певне. Він почав видаватися навіть привабливим: спродавши патент росіянам, професор Рудольф Гешке матиме гроші, славу… і уникне помсти “Сен-Гобена”, якщо переїде жити в Москву.

Але тільки-но Курт почав переказувати свої міркування, батько злякано урвав його:

— Ні, ні, боронь боже! Це буде марний клопіт. Росіяни володіють найсучаснішою технологією силікатної промисловості, то ж навіщо їм купувати ліцензії чи патент?

— А чому б не прозондувати грунту? Поїдь туди, покажи своє скло. Може, й зацікавляться.

— Облиш, Курт! В Росію я ніколи не поїду, бо… бо був там як офіцер вермахту, а росіяни надто категоричні в оцінці подій часів нашої окупації.

— Тобі нема чого боятися, бо ти не військовий злочинець.

— Але я не хочу відповідати за чужі гріхи! Згадай: це ж саме мій підлеглий Фріц Бітнер забив російського професора, який… який свого часу теж прагнув створити надлегкоплавке скло. Розумієш, як може обернутися для мене справа, якщо ця історія випливе назовні?

— Гм, розумію… То, може, в такому разі відповідні переговори почну я?

— Не поспішай, Курт. Це питання треба добре обміркувати.

Їхня розмова урвалась несподіваним і неприємним для Курта чином: неждано-негадано приїхала Лізхен.

Вона послалася на “чуття серця”, яке нібито підказало їй, що наречений повернувся з Америки і чекає на неї, та на карти, які останнім часом незмінно віщували приємну зустріч з червоним королем у його власному домі. Однак і серце і карти виявилися настільки компетентними, що повідомили Лізхен навіть про день і годину Куртового приїзду в Західний Берлін, а також і про те, що він сьогодні надвечір вилітає в Радянський Союз. Лізхен не влаштувала йому обструкції з приводу його неуважності до неї, а тільки торохтіла й торохтіла про майбутнє весілля. Курт зрозумів: цю зустріч влаштувала його мати, яка, не знаючи про близьке банкрутство Отто Фрейгофера, — її ніколи не втаємничували в неприємні клопоти, — хотіла бачити Лізхен своєю невісткою якнайшвидше.

Хоч яка тупа була Лізхен, однак і вона відчула: скоїлося щось неприємне й небажане, — таке, що загрожує її весіллю з Куртом. Отож вона й зітхала млосніше, аніж будь-коли, і намагалася надати своїм красивим бездумним очам якнайбільше “палкої пристрасті”, якої в неї насправді й на понюх не було.

А Курт ледве стримував роздратування, злостився на неї, та ще дужче — на самого себе. Годилося б, не зволікаючи ні на хвилину, заявити Лізхен, що він її ніколи не любив і не полюбить, отож хай шукає собі іншого. Це слід було сказати саме зараз, бо після банкрутства її батька таке зізнання пролунає для неї в сто крат образливіше і жорстокіше. Проте язик не повертався вимовити оті кілька слів. Курт лише невдоволено сопів, мовчав і досить нечемно поглядав на годинник.

Лізхен нав’язалася проводжати його до аеропорту, отож не довелося докінчити початої з батьком розмови про справи. А втім, Курта вже непокоїв власний клопіт: через якусь годину він буде в Радянському Союзі, тож треба визначити бодай для самого себе, яка справжня мета його подорожі туди і якої лінії поведінки триматися.

Курт вирішив: шпигувати на користь “Пітсбург плейт гласс К°” він не буде — хай хтось інший тягає для них каштани з вогню. Але і до росіян з обіймами лізти не слід. Найкращою буде випробувана позиція стороннього спостерігача. Дивитися, слухати, порівнювати і зважувати не забороняється нікому. На конгресі, певно, буде чимало цікавого, і навіть якщо реферати будуть надто загальними, далекими від практики, вони покажуть рівень і напрямок досліджень, а може, й наштовхнуть на ідеї.

Коли б не ота несподівана зустріч з Альошиним, Курт Гешке, певно, й дотримувався б обраної тактики. Однак коли поставний, вродливий представник Оргкомітету конгресу назвав себе — Курт отетерів. Вмить пригадалися розповіді про неймовірну могутність і підступність радянської розвідки, яка нібито скрізь має вуха й очі, а відтак і цинічне доручення міністра Друммонда почало видаватися вже не тільки ганебним, а насамперед — смертельно небезпечним! І хоч Курт, власне, нічим не завинив, він збентежився і знітився, наче застуканий на негарному вчинкові школяр.

А потім його спіткала ще прикріша несподіванка. Невідомим чином, — Курт забув, з чого саме, — розмова зайшла про професора Чоботарьова. Стало моторошнувато: як на представника Оргкомітету, Альошин знає надто багато! Може, його спеціально вирядили