Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв

Іван Чумак неквапно зважив молот у руці, розмахнувся і гримнув ним по чавунному колесі машини.

Він знав, куди цілити! Після першого ж удару захарчало щось у машині. Похитнулася вона. Похилилася… Густа вогненна маса, спалюючи на своєму шляху все дерев’яне, повільно й грізно поповзла з перекинутих тиглів. А Іван неквапно трощив і трощив далі все те, про що мріяв усе життя і на що збавив найкращі роки своєї молодості.

Скляна стежинка так і лишилась недокінченою. Того вечора спалахнуло повстання в Ліщинівці. Пана Ліщинського було вбито, палац його спалено. А Іван Чумак, як головний ватажок повстання, був засланий на каторгу в Сибір. Там він і помер у похилому віці.

— Скажіть мені, це правда? Це не казочка?.. — хлопчина зовсім по-дитячому схопив Сергієву руку, благально дивився йому в очі.

— Правда, Вітю, — серйозно відповів він. — Мого діда за участь у бунті в тисяча дев’ятсот другому році заслали на каторгу, в Нерчинськ. Ось там він і зустрівся з Іваном Чумаком. Той уже осліп, недочував і тільки-тільки рухався. Але, дізнавшись, що зустрівся з земляком, — мій дід був саме з Ліщинівки, — дуже зрадів. Розповів, як усе було. Пояснював, які речовини потрібні для виготовлення того чудесного скла. Та тільки що міг зрозуміти мій дід, будучи неписьменним?.. Він попросив, щоб Чумак якось написав на папірцеві, що до чого. Старий пообіцяв, але виконати своєї обіцянки не встиг… От і все, Вітю.

— Ні, постривайте ще хвилиночку! А ота стежка — лишилась?

— Де-не-де ще видніється.

— А оте скло справді має надзвичайні властивості? Справді Іван Чумак зробив відкриття неймовірної ваги?.. Чи досліджували те скло?

Сергій дещо затримався з відповіддю.

— Так, Вітю: Іван Чумак зробив відкриття неймовірної ваги… але тільки як на свій час. Його скло досліджувалося, і неодноразово. На жаль, воно не витримує змагання з сучасним.

— Шкода…

— Не засмучуйся, Вітю! Здійснюючись і набуваючи цим прозовості, мрія не вмирає, — вона тільки виривається з цієї оболонки і забігає наперед, щоб кликати звідти! Тож наздоганяй її! — Він поглянув на годинник, потім на небо. Простяг руку: — Бувай здоров! Бачиш — уже світає.

— Хай щастить вам!.. І спасибі, спасибі за все!

Сергій швидко пішов алеєю. Біля виходу з парку озирнувся. Хлопець стояв нерухомо, дивлячись йому вслід.

Подумалося: може, й цьому хлопчині сьогоднішня ніч стане такою ж знаменною, яким став для Сергія Альошина той безмежно далекий світанок, коли пролунала урочиста присяга пліч-о-пліч пройти кришталевою стежкою крізь усе життя.

На жаль, не вийшло. Розбіглися стежки-доріжки. І вже ніколи не зійдуться знову.

Як тільки не називають наше невичерпно багате на величні звершення двадцяте сторіччя! Віком радіо, атомним віком, віком кібернетики та антибіотиків, віком космонавтики, віком алюмінію та пластмас… Не кажуть тільки “новітньо-кам’яний вік” чи “вік мінералів” — бо… бо “не звучить!” А насправді таке звання мало б посісти в титулі нинішньої епохи чи не головне місце.

Історія людства почалася з використання нашими волохатими пращурами гострих уламків кременю як перших знарядь праці. Кам’яний вік поступився перед бронзовим, а той — перед залізним. Нині ж на перший план начеб і справді висунулися алюміній та пластмаси, легована сталь і титан.

Але стривайте: а з яких ото дивовижних речовин виготовлено велетенські ванни, де у грозовому сяєві електричних розрядів народжується алюміній, та циклопічні реактори, що витримують тисячі атмосфер тиску і сотні градусів температури процесу синтезу пластмас?.. Якими надстійкими матеріалами викладено мартени, де бурхає розплавлена сталь, та електровакуумні печі, в яких тільки й можна одержати вольфрам чи титан?.. Та кінець кінцем, з чого побудовано фундаменти, стіни, підлоги, стелі й вікна всіх отих незліченних металургійних та хімічних комбінатів світу?

І осяйний алюміній, і грайливі пластмаси, і гордовита сталь, і самовпевнений титан — всі вони невдячні діти стареньких і непоказних батьків — мінералів. Як небо від землі, віддалені одне від одного техніка бронзового віку і техніка сучасності, а от глину — ту, з якої ліпив свою примітивну піч ще “металург” якогось там стонадцятого сторіччя до нашої ери, — досі не заміниш нічим. Тільки й того, що при виготовленні нових вогнетривів можна взяти якийсь інший її вид та додавати до неї не ті, а інші речовини.

Ми вихваляємо крилатий алюміній та барвисті пластмаси — і забуваємо про сіренький бетон, без якого справді немислиме сучасне життя. Вся виготовлена за рік промисловістю всіх країн пластмаса важить менше за бетон, закладений у греблю однієї великої гідроелектростанції; річна продукція металургійних заводів цілого світу за обсягом буде як купка перед Монбланом бетону, витраченого за цей час на побудову автострад і хмаросягів, дамб і атомних котлів, тунелів і елеваторів. А цемент — першооснову бетону — роблять з тієї ж таки глини.

Нам вихваляють легкий і гігієнічний пластмасовий та алюмінієвий посуд, проте ми чомусь воліємо їсти й пити з древнього фаянсу та порцеляни. А це теж глина. Високоякісна, рідкісна, та все одно — глина!

А каміння, — весь отой невичерпний спектр мінералів, починаючи з м’якісінького, як льон, вогнестійкого азбесту і кінчаючи дивовижно твердим райдужним алмазом?! Хай навіть не самоцвіти, а звичайні базальти та граніти, — які метали чи пластмаси можуть конкурувати з ними за міцністю, стійкістю, а найголовніше — за ціною?! Коли б піраміду Хеопса було збудовано з найвисокоякіснішої сталі, на тому місці нині хіба курився б рудуватий димок іржі. А каміння вистояло, дожило аж до наших днів і ще житиме й житиме.

Як і личить порядним батькам, мінерали не заступають шлях гордовитим нащадкам, але й власних позицій нікому не