Пульс Всесвіту - Володимир Бабула

Цілий місяць мій щоденник лежав у шухляді, і я вже не гадав, що знову візьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторінках несподівану зустріч з Євою, перед нашим антигравіпланом з’явилась жахлива маска смерті, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсім несподівано з-за великої, химерно забарвленої туманності в сузір’ї Стрільця. А може, вона просто ховалась від наших очей і стала видимою, аж коли ми підлетіли досить близько.

Фіалково-багряні хмари з горохово-зеленими краями створювали цілковиту подобу людського черепа, запнутого весільним серпанком. У темних орбітах сяяли кілька яскравих зірок, — так, ніби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.

Маска збільшувалась щогодини, і ми неймовірно швидко мчали просто на неї.

Схожість з черепом зрештою дрібниця. Нас лякало те, що ця туманність — розжарена, а ми — безпорадні. Ми змушені чекати, доки неприборканий корабель шпурне нас у те горно. За розрахунками це має статись не пізніше як через місяць.

І все ж ми не припинили роботи. Вивчаємо склад туманності, її рух. Густина матерії, з якої вона складається, мізерна, але при нашій неймовірній швидкості стане нездоланною. Наш корабель спалахне в ній, як метеор.

Манго знов і знов перевіряє розрахунки напрямку і швидкості нашого руху. Електронно-обчислювальна машина вперто повторює числа, які абсолютно не вміщуються в рамках існуючих нині знань.

«Мертва голова», як ми назвали цю туманність, безперервно виростала, аж доки закрила перед нами все поле зору. З наближенням вона поступово втрачала свій кошмарний вигляд… Маска смерті розпливлась. Лишились тільки дві темні плями — «очні орбіти».

Доки людина відчуває ґрунт під ногами — хай навіть підлогу космічного корабля, жалюгідної порошинки, що мчить безмежно величним Космосом, — надію на порятунок ще не втрачено. Можна звикнути до всього; навіть неминучу загибель ми почали сприймати, як щось дуже далеке. Весь свій час — а його було аж надто багато — ми присвятили науковим спостереженням.

— На нашу долю випало велике щастя безпосередньо зазирнути туманності в зуби! — жартував Василь Орлов. — Кому ще, крім нас, вдасться це зробити?

Він сміявся, а в голосі бринів розпач. Ні, ми цього не чули. Ми не хотіли чути. Навпаки, всі жартували, намагаючись підтримати один одного навіть надмірним оптимізмом. А Манго, як і раніше, надсилав на Землю зведення про результати наших досліджень, хоч ми вже давно втратили всяку надію, що нас колись почують.

Критичний місяць кінчається. Апаратура зафіксувала нову дійсність: за «Мертвою головою» ховається величезне темне тіло. Це зареєстрували незалежно один від одного всі гравіметри.

Годину тому з апаратної вискочив Манго.

— Ми врятовані! — кричав він у нестямі. — Наш корабель потрапив у сферу притягання темної зорі… Ми ухилилися від прямої лінії і летимо просто в центр темної плями «Мертвої голови»! Пролетимо крізь «очну яму»! — повторював він, ніби ми не розуміли, в чому справа.

Так, ми проминули туманність щасливо! Це була захоплююча мить, заради якої варто було жити!

Коли нас стиснула фосфоресціюючи імла, розбурхана, як хмара під час урагану, фіалково-темний небокрай почав поступово червоніти. Майже проти нас одна по одній згасали зорі, і утворився великий темний круг — невидима зоря. За розрахунками ми мали пройти повз неї на відстані однієї астрономічної одиниці.

Екран астротелевізора показав, що ми зустрілись із згасаючим сонцем. Немов шлак на розтопленій сталі, на його поверхні плавала темна кора. Крізь її численні тріщини виблискувало розжарене ядро.

Навколо мертвої зорі оберталися дві великі планети. Може, колись і на них вирувало життя, але тепер вони були напередодні загибелі. Рухаючись по спіралі, планети швидко наближались до центрального світила. Перша впала тоді, коли ми вже проминули дивовижну зорю. Це була грандіозна картина: два темні тіла злились; потім блиснуло неймовірне сяйво вибуху, і в усі боки полетіли пасма вогню.

Нестримно мчала до своєї загибелі й друга планета. Вона дедалі швидше оберталася навколо своєї гробниці і нарешті теж спалахнула.

Після цього зоря кілька разів розширювалась і стискалася так, ніби в ній пульсувало велетенське серце. І раптом блиснуло величезне сяйво, якому немає порівняння.

Зоря розірвалась. Розжарені шматки речовини, виверженої під час вибуху, з швидкістю кількасот кілометрів на секунду помчали у різні боки, заповнюючи весь простір.

— Коли світло цієї зорі долетить до нашої Землі, астрономи зафіксують появу «нової»… — задумливо сказав Василь Орлов. — І не знатимуть вони, що ми були свідками цього явища… А коли б дізналися, безперечно, позаздрили б нам…

— Нам справді пощастило, — сказав я лише для того, щоб розвіяти сумний настрій, що охопив нас при згадці про Землю.

— І навіть подвійно пощастило! — приєднався Манго, змушуючи себе посміхнутись. — Уявіть собі, що зоря влаштувала феєрверк тоді, коли ми були в межах її впливу. Не знаю, як ви, а я волію досліджувати полум’я спектроскопом, аніж власною рукою…

У науці нові факти викликають нові гіпотези, нові припущення, а ті, в свою чергу, вимагають подальших досліджень. Ми теж намагалися пояснити катастрофу мертвої