Пульс Всесвіту - Володимир Бабула

— Чому? Вони автоматично провітрюються, просушуються. Всередині підтримується певна температура. Про все це дбають працівники заповідника. Ви не повірите, з якою любов’ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму роді музею.

«Дивний сон… — міркував я. — Все в ньому аж надто злагоджено. Цілком логічно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась мені мертвим містом.

А звідки там узявся Пегас?.. До цього сну він аж ніяк не пасує…»

І знов у мене переплуталось минуле з майбутнім. Виникло і поступово наростало почуття страху, прагнення залізти в якийсь глухий закуток, щоб на самоті обміркувати все.

— Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? — запитав я.

— Бачу, Прага вас таки зачарувала! — посміхнулась дівчина, розкриваючи довідник. — Ви повинні поспішати: експрес на Прагу вирушає через дві години.

— Дякую. Гадаю, що встигну, — сказав я, прощаючись.

Ні, я не пішов на вокзал. Моє бажання самотності погнало мене вулицями. Потім я сів у метро і вийшов десь аж на околиці міста. Тільки там я усвідомив, що мною керувало якесь дивне, майже інстинктивне прагнення. Комплекс будинків, біля яких я зупинився, був чимось рідний і близький мені. Виявилося, що я не просто блукав містом, а їхав саме сюди.

Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з під’їзду найближчого будинку вибіг і попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловік.

— Пробачте, пробачте, професоре! — кричав він ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотів вас зустріти?.. Зовсім вилетіло з голови, коли отой бісів поїзд… Зараз пригадав і мчу як шалений, щоб вас привітати!.. — Він підбіг до мене, міцно потиснув мені руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив мені з цього приводу… Там щось важливе?..

Столяров усе ще почував себе ніяково, тому безперервно говорив.

— Шкодую, що вам доведеться урвати відпустку, — ми повинні негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обійшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав і мій намір відвідати з дітьми Гаванські острови…

— Про яке нещастя ви говорите? Я нічого не знаю! — сказав я наче вві сні.

— Якісь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторію.

Я чомусь засміявся таким дивним сміхом, що Столяров урвав свою розповідь:

— Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очі…

— Ні, ні, розповідайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букаві?

— Вночі проти неділі в конструкторському залі пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибігли туди і побачили в стелі дірку, як від снаряда…

— Я це відчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотів я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла підкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.

— Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всі предмети були на місцях. Стелю пробило в південному крилі зали, зовсім не там, де ми могли сподіватись.

Знову в мене запаморочилась голова: я відчував, що майже втрачаю свідомість.

— Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я і, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!

— От тепер я вас упізнаю, професоре! — засміявся з полегкістю Столяров. — «Хто бореться з чортом, той не боїться рогів і копит!» — так, здається, ви казали?

Ми підійшли до машини, яка стояла біля під’їзду. В неї не було коліс, але це мене не здивувало. Цілком підсвідомо я зафіксував, що це — остання модель літаючого автомобіля; хотів щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.

Коли заспівали турбіни і літаючий автомобіль легенько, як пір’їнка, піднявся в повітря, я запитав байдуже:

— Куди ми ідемо?

— На аеродром! — відповів Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москві?

Я заперечливо похитав головою: ніяких справ у Москві в мене не було і не могло бути.

Осяяне сонцем місто зникало за обрієм. Під нами нескінченною сірою стрічкою пливла автомагістраль; обабіч неї пролітали засніжені ялини.

Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуванні машиною, а я поринув у неспокійні, хаотичні думки. З часом мене подолала втома. Я заснув і прокинувся тільки на аеродромі.

— Зупинимось у Празі, щоб ви попрощалися з сім’єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.

— Краще прямо, — відповів я збентежено. Мене лякала навіть думка про зустріч з чужою дружиною та дітьми. Любов відрізнить фальшиву монету від справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпізнає, що я тільки двійник її чоловіка… А що буде, коли я зустрінуся з справжнім професором?

Ракетоплан націлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнітна стрілка на полюс. Крізь протилежне вікно з темного небосхилу до кабіни зазирав блідий Місяць.

Незвичайність обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилясті смуги хмар глибоко внизу; одноманітне гудіння двигунів заколисувало.

— А все ж яка чудова штука життя! — несподівано пролунав у тиші хриплуватий голос Столярова. — Ми