Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Ги?
— Ти півсерця мого спалив.
Він посунувся уперед, нахилився, збуджений.
— Красавица якась?
— Неважливо.
— Дружинонька, га? — Він облизався. — Діточки може?
— Неважливо.
Він потер м’ясисті руки.
— Так, так, я убивця, я грішник, грішник. — Він розуміюче посміхнувся. — Я наказав спалити, так, я спалив!
О, це було винятково міцне сплетіння, — цього разу Распутін зумів підготувати мене яскравими емоціями, і я мусив їх якось зрадити, бодай напруженням м’язів, укладом тіла, стисканням уст, бо дубовий хам вищирився ще ширше й аж сплеснув від утіхи.
— Бідний пан Єрославський!
Я устав, пройшовся уздовж стіни туди й назад, копнув деревину, провів пучками по гострих скалках, замахав ціпком…
Поглянув: 313 тенебрів.
Я притис крижлізний ґенератор до скроні.
— Я вибачаю тобі, — сказав я.
— Що?
— Я вибачаю тобі.
Він вжахнувся.
— Та гівна тобі!
Я кивнув головою.
— Ебал его чёрт, вибачає він, бач! — Распутін знервовано махнув рукою. — Зараз тебе роздеруть мої вовки. — Він покрутився на постелі, пересів на стілець, похитався на ньому… Поглянув на мене з-під лоба. — Авжеж, пробачив! — Він свердлив мене своїми гіпнотичними очицями, але я не відвів погляду, лише дедалі міцніше й міцніше притискаючи крижлізо до ґудзуватих наростів. — Тьху! — сплюнув він енерґійно. — Зараз мої вовки тебе… Так і що? Ууу, єретик римський!
Я упіймав його, не втече, замкнулася у мерехтливому напівмороку сітка можливих і необхідних поглядів, як схема логічного квадрата: так–так, ні–ні.
Він ще шарпався: марно. Він гриз зап’ястя, допитливо позираючи на мене. Витерши кров чорною полою, він ухопився за хреста й підніс його в мій бік, немов подаючи для поцілунку, а може, для присяги. Але й із цим він витримав лише кілька секунд. Распутін опустив руку, понурив голову. Я чув, як він бурмоче під носа найважчі прокляття. Крижлізо палило мене в чоло, крихітне теслектричне динамо ще оберталося усередині, я подивився на шкалу: 311 тенебрів.
Распутін заходився браво сміятися, б’ючи кулачиськами по колінах, — але й тут він зазнав невдачі: п’ять реготань — й істерія розбила його сміх на панічне хихикання. Він тицьнув у мене вказівним пальцем. — Бреше! Бреше! — Я дивився. Він стиснув пальці в кулак, бо вони почали тремтіти. Схопився за стільницю, наче й стіл мав би затруситися. Плечі Распутіна напружено вигнулися від чималого зусилля. — Брешебрешебрешебреше… — Й раптом він скочив, одним рухом піднімаючи й кидаючи важкого стола.
Я упав на підлогу. Стіл ударився об стіну й гепнув мені до ніг.
— Пошли вон! Це моя справа! — ревів Распутін, коли в двері загупали стурбовані зимовики.
Я дістався з-під дощок. Горіла тільки одна зі скинутих свічок, від Распутіна в маленькій хатині переважно залишилася величезна тінь, розхлюпана по стінах, стелі, меблях.
— Бреше! — сичав він. — Бреше!
Він схопив за ніжку стілець і вирушив на мене з тим табуретом, піднімаючи його, наче кривобоку мотику.
— Ну! Й що? Ну! — Він лупонув мене зліва, лупонув справа; я перевернувся і підвівся. Мабуть, зламав мені ребро. — Ну? Ну?! — гарчав він, вимахуючи масивним табуретом. Заб’є мене до смерти. Він гримнув знизу справа, я не заслонився ціпком, блискавка прошила мені нерви від стегна. Я закричав від болю.
— А! — тріумфував він. — Тепер вибачай! Тепер до себе приміряйся!
І заходився бити мене далі туди, куди поцілив, і знову, й знову, й знову, — я утік за перекинутий стіл, утік за ліжко, він добрався до мене й там, — я заслонив голову, заслонив коліна, він розтрощив мені пальці на ціпку, — я упав, він бив мене по хребті. Поламає хребет, уб’є.
Він відкинув мене копняком у куток.
— Ну, — ревів він. — Давай! Вибач мені! Й це! — Він лупонув мене в плече; я випустив ціпок. — І це! — Він ударив мене у неприкриту голову; кров залила мені око. — Й це теж мені вибачиш! Хутко, хутко! Ну, вибачай!
Луп, луп, луп. Моє тіло було збудоване з волокон болю, я існував винятково цим болем.
— А хто тобі тепер руку подасть?! — Луп. — Хто світ зрушить?! — Луп. — Хто спасе?! — Луп, луп.
Я навпомацки вхопив ціпок і махнув ним щосили наосліп. Він знову випав мені з рук, коли я влучив. Распутін зойкнув, щось важко гепнуло. Я обтер око. Він підводився навкарачки, душачись: сівши, він схопився за шию, за поросле бородою підгорля. Я встав, підніс стілець, для чого мусив задіяти обидві руки. Распутін по-індичому червонів, кувікаючи щось незрозуміле крізь ніс. Я не сумнівався, що він зараз отямиться, що це лише мить. Я замахнувся табуретом і поцілив йому просто в скроню. Він упав на підлогу без тями.
Я сів на ліжку. Руки мої тремтіли, я весь тремтів. Кров і далі текла мені з чола. Було боляче вдихати, було боляче видихати, було боляче при кожному русі. Я узяв пляшку, вирвав зубами корок. Понюхав. Горілка, смердить залізом. Ковтнув раз, другий. Закашлявся.
Він закашляв із підлоги. Шуруючи бородою по дошках, Распутін повз до мене, плутаючись у чорних полах, кривава тінь посеред тіні, білі руки з неї, мов голі краби. Він хрипів дедалі голосніше.
— Хто!.. Хро!.. Прости!..
Я підійшов із табуретом, став над старим зверху й рубонув над плечима, ламаючи йому шию.
— Я! — гаркнув і виплюнув кров із горілкою. — Я!
Відкинувши стілець, я підняв ціпок. Знайшов дві інші свічки, запалив їх і поставив на віконницях. Обмацав голову за відкритими ранами. Поламані пальці стиснув під пахвою, смакуючи мовчки розкішний біль.
— Хррр. Кррр!
Я глянув. Він перекинувся на спину й шарпався тепер із хрестом на грудях, витріщаючи сліпі очі у стелю.
Я приклякнув над ним і втиснув ціпок під сиву бороду, а відтак натиснув на тьмідинометр і порахував до двохсот, душачи Распутіна, й, мабуть, цілком розчавив йому горлянку. Потім ще перевірив дихання дідугана — його не було.
Я підвівся, жахливо втомлений, зболілий. Наступні три ковтки спиртової гидоти допомогли опанувати тремтіння і слабкість, що свідчило про близький до непритомности стан: мене щипало за язик і піднебіння, холод і тепло поперемінно заливали руки й ноги, паморочилося у голові. Я зігнувся навпіл, впираючись долонею в стегно, глибоко дихаючи. Мені треба…
Він підвівся на коліна, постукав хрестом у стіну. Я підбіг,
