Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов
Трясця його візьми, наскільки спокійніше і безпечніше їхати понад краєм урвища. Щоправда, густина часу, на щастя, нині зменшується в міру наближення до сучасності. Але зменшується не рівномірно, а з коливаннями. Оскільки густина, як відомо, стрибкоподібно зростає там, де час багатший на події. З другого ж боку, подіям відбуватися тим легше, що менші тиск часу та його густина, і це, зокрема, одна з причин усе стрімкішого прогресу. Щільність часу з роками зменшується, бо час існує в просторі, як і простір у часі, і час розширюється в просторі, як і сам простір розширюється в часі, неухильно розширюється — простісінько на наших очах. Це ми вже знаємо про час; цього не можна не знати в епоху хроногацій, хоч фізична суть явищ ясна нам ще далеко не завжди…
Колін глянув скоса на барохрон, потім на Юрка, що не відводив очей від приладу. Ні, показник не на червоній рисці. Ще можна жити. І навіть, здається, трохи підсилити темп. Га?
Ну ні, цього робити не слід. Підсилити темп — тиск підвищиться через опір субчасу — цього дивного середовища. Потім несподіваний стрибок густини — і все. О, ні…
Колін сидів так само нерухомо, працювали, здавалось, лише очі. До олігоцену лишилось не так уже й довго. Тепер можна й відпочити, бо що ближче до сучасності, то нижчий темп і більшої уваги вимагатиме машина. А поки що за приладами може постежити Юрко. Тільки стежити, самому ж ні до чого не доторкатись, остерігаючись негайної, безжалісної і страшної розправи.
Колін так і сказав. Юрко зітхнув.
Сон прийшов несподівано швидко. Прокинувся Колін сам і якраз у ту мить, коли треба було: Юрко вже підняв руку, щоб труснути його за плече. Курсовий хронатор щойно одержав сигнал маяка групи еоцену. Цей етап прориву закінчувався. «Мої рести, — весело подумав Колін. — А дайте-но їх сюди…»
Рожевий туман зник так саме миттєво, як і впав, — нікому ще не вдавалося вловити мить, у яку відбувалося те перетворення, і хронокар знову з'являвся в історичному часі. Колін вимкнув ретаймер і солодко потягнувся.
Відтак він уліз у відділення ретаймера і помацав долонею рест. Гарячий, але ще не настільки, щоб треба було побоюватися всерйоз. Все-таки в них величезний запас міцності.
Далі Колін відчинив дверцята і стрибнув на землю третинного періоду.
Розвиднілось. Повновиде сонце, потягаючись, розминало проміння. Петько спав у наметі.
Юрко поквапливо розбудив його.
— Фенакодики-о? — спитав Юрко співчутливо.
— Фенакодики-о? — сказав Петько й позіхнув. — Вони страшенно інтелектуальні. І добряче прогресували за останні двадцять тисяч років. Я стежив, можна сказати, з дня на день. Новини привезли?
— Привезли, — кивнув Юрко. — Де у тебе рести?
— Які?
— Прокинься, — сердито сказав Юрко. — Нам ніколи. Ті самі рести. Мої. Які тобі залишив Сизов.
— А він не залишав, — солодко простогнав Петько і заплющив очі. — Він поспішав. Я повантажив контейнери, і він рушив далі. Буде днів за два з гаком. А навіщо вам рести?
Колін подивився на Юрка поглядом, що обпік, мов нагай. Хлопець стояв із похнюпленою головою. Колін хотів щось сказати, але змовчав і тільки плюнув.
— Гаразд, — мовив він згодом, зібравшись з думками. — Перевірте всі батареї — як тут із запасом енергії.
Він присів коло Петькового намету, поки обидва хлопчаки, крекчучи, лазили біля залишеного контейнера. Добрий настрій зник, мов його ніколи й не було. Взагалі, звичайно, дурниця — так безглуздо повірити наспіх сконструйованій фантазії про те, що Сизов знайде пакет і залишить його Петькові. Наївно, звичайно. З іншого боку, пробиватись до Сизова треба було так чи інакше. Отож сумувати поки що нічого. Ось коли не вдасться пробитись…
— Ну, готові там? — спитав він.
— Готові, — трохи злякано, як здалось Коліну, мовив Петько. Він підійшов і зупинився за кілька кроків. — Слухай, хлопець мені все пояснив. Загалом невесело, га?
— Авжеж, — погодився Колін.
— Але, можливо, ви його ще спіймаєте…
— Вітра в полі.
— Та ні… Сизов братиме два контейнери в міоценовій групі. Отож там він напевне наткнеться на рести.
— Ясно, — сказав Колін. Він пожвавішав: ну, ще один етап вони, можливо, проскочать без пригод. А там, якщо Сизов і справді полізе в багажник… — Ти дійсно так думаєш? — суворо запитав він. — Чи заспокоюєш?
— Слово честі, — відповів Петько.
— Тоді ми поїдемо. Поснідаєм дорогою.
— Гайда. Їдьте швидше. Чекатиму вас.
— А ти не спи, — сказав у відповідь Колін. — Працюй. З глибокого мінуса відомості є, слово за вами. Термін експедиції закінчується. Ну, успіху в роботі!
— Щасти вам! — відгукнувся Петько.
Знову постала рожева пітьма. Тепер Колін більше не думав про сон — за рестом треба було пильнувати, ні на мить не спускаючи очей з барохронів. Показники тиску часу, які раніше здавалися нерухомими, тепер витанцьовували, відмічаючи флуктуації густини. Від цих явищ можна було чекати яких завгодно неприємностей…
Хронометр неквапливо відлічував фізичні секунди, хвилини, години. Колін сидів, і йому здавалося, що з кожним рухом стрілки він усе важчає, кам'яніє, перетворюється на інертне тіло, яке ніяка сила не зможе одразу зрушити з місця, навіть на випадок крайньої необхідності. Давалася взнаки розбіжність між напругою нервів (її можна порівняти із станом середньовічного в'язня, голова якого лежить на пласі, і сокира піднята, але все не падає, хоч може впасти першої-ліпшої хвилини) і вимушеною нерухомістю м'язів усього тіла, для якого зараз нема жодної роботи — ніякого способу знизити нервовий потенціал. Колін подумав,
