Капітула Дюни - Френк Херберт

— Вір у те, що він утік, нікчемо. — «Глянь, як вона боїться! Не може приховати тремтіння».

— Розкажи про Правдомовство! — наказала Велика Всечесна Матрона.

— Велика Всечесна Матроно, я не розуміюся на Правдомовстві. Знаю лише слова мого Шолема, мого чоловіка. Можу повторити їх, якщо бажаєш.

Велика Всечесна Матрона обмірковувала відповідь, зиркаючи навсібіч на своїх помічників і радників, які починали нудьгувати. «Чого вона просто не вб’є цієї нікчеми?»

Ребекка побачила насилля в очах, які поглядали на неї, зблискуючи оранжевим сяйвом, і внутрішньо скорчилася. Подумки назвала свого мужа пестливим іменем Шоель, і його слова дали їй розраду. Він виявив «належний талант» ще в дитинстві. Дехто називав цей талант інстинктом, але він ніколи не вживав цього слова. «Вір своїм внутрішнім чуттям. Так завжди казали мої вчителі».

Його прості земні слова зазвичай відштовхували тих, хто прийшов шукати «езотеричну містерію».

— Тут немає таємниці, — казав Шоель. — Вишкіл і тяжка праця, більше нічого. Вправляєшся в тому, що називають «тонким сприйманням», спроможністю виявляти дуже дрібні відхилення в людських реакціях.

Ребекка помічала такі дрібні реакції в тих, хто на неї дивився. «Вони хочуть моєї смерті. Чому?»

Речниця мала напоготові пораду. «Великі люблять показувати свою владу над іншими. Вона робить не те, чого хочуть інші, а те, чого, на її думку, вони не хочуть».

— Велика Всечесна Матроно, — зважилася Ребекка, — ти така багата й могутня. Напевне, у тебе знайдеться незначна посада, на якій я могла б тобі послужити.

— Ти хочеш ввійти до моєї служби? — Який дикий вищир!

— Це зробило б мене щасливою, Велика Всечесна Матроно.

— Я тут не для того, щоб тебе ощасливлювати.

Логно зробила крок вперед.

— То ощаслив нас, Дамо. Дозволь нам трохи порозважатися з…

— Мовчати! — Ах, було помилкою називати її інтимним іменем тут, при інших.

Логно відсахнулася й ледь не випустила стрекало.

Велика Всечесна Матрона дивилася на Ребекку з оранжевим блиском в очах.

— Ти повернешся до свого жалюгідного існування на Гамму, нікчемо. Я тебе не вб’ю. Це було б милосердям. Побачивши те, що ми могли б тобі дати, житимеш без нього.

— Велика Всечесна Матроно! — запротестувала Логно. — Маємо підозри щодо…

— Я маю підозри щодо тебе, Логно. Відішли її назад і живою! Чула мене? Думаєш, не зможемо її знайти, якщо вона буде потрібною?

— Ні, Велика Всечесна Матроно.

— Ми за тобою стежимо, нікчемо, — промовила Велика Всечесна Матрона.

«Приманка! Вона вважає тебе приманкою для більшої здобичі. Як цікаво. Має голову на плечах і використовує її, попри насильницьку натуру. Так вона прийшла до влади».

Усю дорогу назад на Гамму Ребекка, ув’язнена у смердючій каюті корабля, що колись служив Гільдії, обмірковувала свою ситуацію. Безперечно, ці блудниці не сподівалися, що вона помилиться в оцінці їхніх намірів. Хоча… може, і сподівалися. Приниженість, раболіпство. «Вони насолоджуються такими речами».

Знала, що ця думка прийшла від Правдомовства її Шоеля, а водночас і від радниць із Лампадаса.

— Назбируєш масу дрібних спостережень, вони сприймаються органами чуттів, але ніколи не випливають на поверхню свідомості, — казав Шоель. — Нагромаджуючись, сповіщають тобі різні речі, але не мовою, якою говорить хтось інший. Мова не є необхідною.

Ребекка подумала, що це одне з найдивніших тверджень, яке вона будь-коли чула. У нічній постелі, заспокоєні темрявою та торканнями любого тіла, вони діяли без слів, хоча й обмінювалися ними.

— Мова тебе блокує, — казав Шоель. — Ось що слід робити: навчитися читати власні реакції. Інколи можна знайти слова, щоб описати це… інколи ні.

— Зовсім без слів? Навіть щоб запитати?

— Ти хочеш слів, так? Яких саме? Довіра. Істина. Віра. Чесність.

— Це добрі слова, Шоелю.

— Але вони неточні. Не покладайся на них.

— То на що ти покладаєшся?

— На власні внутрішні реакції. Читаю себе, а не особу переді мною. Завжди розпізнаю брехню, бо мені хочеться повернутися спиною до брехуна.

— Ось як ти це робиш! — Вона постукала по його голому плечі.

— Інші роблять це інакше. Я чув, як одна жінка казала, що вона розпізнає брехню, бо їй хочеться покласти руку брехунові на плече і повести його на прогулянку, втішаючи. Можна вважати це нісенітницею, але воно працює.

— Думаю, що це дуже мудро, Шоелю. — То говорила любов. Насправді вона не розуміла, що він має на увазі.

— Моє дорогоцінне кохання, — сказав він, колихаючи її голову на своєму плечі. — Правдомовці мають правдочуття, раз прокинувшись, воно працює постійно. Прошу, не кажи мені, що я мудрий, якщо це говорить твоя любов.

— Вибач, Шоелю. — Вона любила запах його руки. Сховала голову у згин ліктя, полоскотала. — Але я хочу знати все, що знаєш ти.

Він зручніше уклав її голову.

— Знаєш, що сказав мій інструктор Третього Рівня? «Не знай нічого! Вчися бути цілковито наївним».

Вона була здивована.

— Геть нічого?

— Підходиш до всього з чистою дощечкою, нічого ні на тобі, ні в тобі. Хай що там буде написано, воно напишеться саме.

Вона почала розуміти.

— Ніщо не втручається.

— Правильно. Ти первісна людина, дикун-невіглас, не знаєш жодних премудростей аж до точки, в якій повертаєшся у найвищу премудрість. Можна сказати, що ти знаходиш, не шукаючи.

— А ось тепер це мудро, Шоелю. Готова битися об заклад, що ти був найкращим з усіх їхніх учнів, найкмітливішим і…

— Я вважав це вкрай нісенітним.

— Це не так!

— Аж до дня, коли я помітив у собі дрібне посіпування. Це не був рух м’язів чи ще чогось, що міг побачити хтось інший. Просто… посіпування.

— Де це було?

— У жодному місці, яке я міг описати. Але мій інструктор Четвертого Рівня підготував мене до цього. «Візьми цю річ ніжними руками. Делікатно». Один зі студентів подумав, що він мав на увазі справжні руки. Ох, як ми сміялися.

— Це було жорстоко. — Вона торкнулася його щоки і відчула на дотик початок темної щетини. Було пізно, але спати їй не хотілося.

— Либонь, жорстоко. Та коли з’явилося посмикування, я знав про це. Я ніколи не відчував чогось такого раніше. Був здивований також і тому, що знав це, знав, що воно було там завжди. Це було знайомим. Це було посмикування мого правдочуття.

Їй здалося,