Капітула Дюни - Френк Херберт

— І Сестри спробують тебе від нього вилікувати.

— Вилікувати! Застосувати корегувальну терапію до заражених!

— У Сестер кохання вважається ознакою розкладу.

— Я бачу в тобі ознаки розкладу!

Наче прослідкувавши думки Одраде, Беллонда вирвала її із задуми.

— Ця Всечесна Матрона ніколи не стане однією з нас! — Беллонда витерла з куточка рота дрібку соусу, що зостався після ланчу. — Ми гаємо час, намагаючись навчити її наших звичаїв.

«Принаймні Беллонда більше не називає Мурбеллу блудницею, — подумала Одраде. — Це вже прогрес».

***

Усі уряди змагаються з проблемою, яка раз у раз повертається: влада притягує патологічні особистості. Ідеться не про те, що влада псує, а про те, що вона є магнітом для піддатливих на зіпсуття. Такі люди схильні упиватися насиллям і швидко стають від нього залежними.

Міссіонарія Протектіва, Текст QIV (decto[3])

Ребекка, як їй наказано, стояла навколішках на викладеній жовтою плиткою долівці, не сміючи глянути на Велику Всечесну Матрону, що сиділа на підвищенні, — таку далеку, таку грізну. Уже дві години Ребекка чекала тут, майже в центрі гігантської зали, поки Велика Всечесна Матрона і її компаньйони споживали ланч, поданий догідливими слугами. Ребекка старанно закарбовувала в пам’яті манери слуг і намагалася наслідувати їх.

Її очниці досі боліли від пересадки, зробленої Раббі менше місяця тому. У цих очей була синя райдужка і біла оболонка, без сліду Агонії прянощів, яку вона пройшла в минулому. Це був тимчасовий захист. Не мине й року, як нові очі зрадять її цілковитою синявою.

Вона вважала біль в очах найменшою зі своїх проблем. Органічний імплант забезпечував Ребекку відміряними дозами меланжу, приховуючи її залежність. Запасу мало вистачити днів на шістдесят. Якщо ці Всечесні Матрони триматимуть її довше, абстинентний синдром занурить її в агонію, порівняно з якою та перша здасться м’якою. Найнебезпечнішим був шер, дозований разом із прянощами. Якщо ті жінки його викриють, це негайно викличе підозри.

«Ти все робиш добре. Будь терплячою», — це була Інша Пам’ять із полчищ Лампадаса. Голос м’яко звучав у її голові. Скидався на Люціллин, але Ребекка не була в цьому певна.

Голос став знайомим упродовж місяців, що минули від Поділу, коли він назвався «Речницею твоєї Могаляти». «Ці блудниці не можуть дорівнятися нам у знанні. Пам’ятай про це, і нехай ця думка додасть тобі відваги».

Присутність Інших Внутрішніх, які не відвертали її уваги від того, що діялося навколо, наповнювала трепетом. «Ми називаємо це Багатопотоковістю, — промовила Речниця. — Багатопотоковість розмножує твою свідомість». Коли Ребекка спробувала пояснити це Раббі, він відреагував гнівом:

— Ти заплямована нечистими думками!

Вони перебували в кабінеті Раббі пізно вночі. «Крадемо час у визначених нам днів», — так він це називав. Кабінет був підвальною кімнатою, його стіни заставлено полицями зі старими книжками, рідуліанськими кристалами, сувоями. Приміщення було захищене від зондування найкращими іксіанськими пристроями, які люди Раббі ще й модифікували, вдосконаливши їх.

У такі години їй дозволяли сидіти за його робочим столом, він натомість примостився на старому кріслі, відхилившись на спинку. Світлокуля, що низько нависала над ним, кидала по-древньому жовте сяйво на бородате обличчя. Світло відображалося в окулярах, він носив їх майже як знак своєї посади.

Ребекка прикинулася розгубленою.

— Але ж ти казав, що врятувати скарби з Лампадаса — наш обов’язок. Хіба ж Бене Ґессерит не повелися з нами шляхетно?

Вона побачила стурбованість у його очах.

— Ти чула, як Леві розповідав учора про тутешні розпитування. Чого відьма Бене Ґессерит прибула до нас? Про це вони й питають.

— Наша історія несуперечлива і вірогідна, — запротестувала Ребекка. — Сестри навчили нас способів обману, які непрозорі навіть для Правдомовця.

— Не знаю… не знаю. — Раббі сумно хитнув головою. — Що є обманом? Що є правдою? Чи не засуджуємо ми самі себе власними устами?

— Раббі, ми протистоїмо погрому! — Це зазвичай змушувало його впевнитися в рішенні.

— Козаки! Так, твоя правда, дочко. У кожному столітті були козаки, і не лише ми відчули на собі їхні кнути та шаблі, коли вони в’їжджали у селища з жадобою вбивств у серцях.

«Дивно, — подумала Ребекка, — як йому вдалося справити враження, що ці події відбулися недавно і він бачив їх на власні очі». Ніколи не прощати, ніколи не забувати. Лідіце було вчора. Яка потуга зберігається в пам’яті Таємного Ізраїлю. Погром! Майже так само потужна у своїй безперервності, як ті присутності Бене Ґессерит, що їх вона носила у своїй свідомості. Майже. «Це й була та річ, якій протистояв Раббі», — сказала вона собі.

— Боюся, що тебе у нас забрали, — промовив Раббі. — Що я з тобою зробив? Що я з тобою зробив? А все во ім’я честі.

Він глянув на інструменти на стіні свого кабінету, які сповіщали про нічне нагромадження енергії з вертикальноосьових вітряків, розміщених довкола господарства. Інструменти сповіщали, що машини там гудуть, запасаючи енергію на завтра. Це був дарунок Бене Ґессерит, свобода від Ікса. Незалежність. Яке особливе слово.

Не дивлячись на Ребекку, він сказав:

— Я вважав і вважаю Іншу Пам’ять дуже складною річчю. Пам’ять повинна нести мудрість, але так не є. Це те, як ми впорядковуємо пам’ять і використовуємо наші знання.

Він обернувся і глянув на неї, його обличчя потонуло в тінях.

— Що каже та особа у тебе всередині? Та, про яку ти думаєш як про Люціллу?

Ребекка бачила, що він із задоволенням вимовляє ім’я Люцілли. Якщо Люцілла могла говорити через доньку Таємного Ізраїлю, то вона й досі жива і її не зрадили.

Відповідаючи, Ребекка опустила погляд.

— Каже, що ми маємо ті внутрішні образи, звуки і відчуття, які приходять за наказом або втручаються самі за необхідності.

— Необхідності, так! Та що це, як не звіти чуттів плоті, що могла бути там, де не слід бути тобі, і робити неподобні речі?

«Інші тіла, інші пам’яті, — подумала Ребекка. Зазнавши цього, знала, що ніколи добровільно його не зречеться. — Може, я справді стала Бене Ґессерит. Звичайно, саме цього він і боїться».

— Дещо тобі скажу, — промовив Раббі. — Цей «критичний розтин живої свідомості», як вони це називають, — ніщо, коли ти не знаєш, як власні твої рішення виходять із тебе, наче нитки, і тягнуться в життя інших.

— Бачити власні вчинки в реакціях інших. Саме так розглядають це