Капітула Дюни - Френк Херберт

Невдовзі він опинився у Великому Трюмі — приміщенні для вантажу в кілометр завдовжки, у якому перевезли останнього гігантського піщаного черва Дюни, доставленого на Капітулу. Тут досі витали пахощі прянощів і піску, наповнюючи його спогадами про далеке й давно мертве минуле. Він знав, чого так часто приходить до Великого Трюму, інколи навіть без свідомого наміру, як оце щойно. Це місце водночас і притягувало, і відштовхувало. Ілюзія необмеженого простору зі слідами куряви, піску і прянощів викликала ностальгію за втраченою свободою. Та було і ще щось. Саме тут воно завжди з ним і відбувалося.

«Відбудеться й сьогодні?»

Відчуття перебування у Великому Трюмі без попере­дження зникне. Тоді… мережа, що мерехтить на розплавленому небі. Коли видіння надходило, він усвідомлював, що насправді не бачить мережі. Його мозок перекладає зрозумілою мовою те, чого не можуть визначити чуття.

«Мерехтлива мережа розходиться хвилями, як нескінченне полярне сяйво».

Тоді мережа розступалася, і він бачив двох людей — чоловіка й жінку. Якими звичайними вони ввижалися, а все-таки надзвичайними. Бабуся й дідусь у старовинному вбранні: комбінезон на лямках для чоловіка, довга сукня і головний шарф для жінки. Працювали у квітковому саду! Він подумав, що це мусить бути чимось більшим за ілюзію. «Я це бачу, але це не те, що я бачу насправді».

Врешті-решт вони завжди його помічали. Він чув їхні голоси.

— Він знову тут, Марті, — казав чоловік, привертаючи до Айдаго увагу жінки.

— Міркую, як він може дивитися крізь це? — спитала якось Марті. — Я вважала, що це неможливо.

— Думаю, він розтягується, стоншується. Цікаво, чи знає про небезпеку?

Небезпека. Це слово завжди викидало його з видіння.

— Нині ти не за своєю консоллю?

На мить Айдаго вирішив, що це ще видіння, що це сказала та дивна жінка, а тоді зрозумів, що то була Одраде. Її голос долинав зблизька. Він обернувся і побачив, що не зачинив за собою люк. Вона слідом за ним увійшла до Трюму й тихо підкралася, уникаючи латок розсипаного піску, який міг заскрипіти під ногами і видати її наближення.

Одраде здавалася втомленою й роздратованою. «Чого вона думала, що я буду за своєю консоллю?»

Наче у відповідь на його невимовлене питання, вона сказала:

— Останнім часом я так часто застаю тебе за консоллю. Чого ти шукаєш, Дункане?

Він мовчки труснув головою. «Чого я зненацька відчув загрозу?»

У товаристві Одраде таке відчуття було рідкісним. Хоча він пам’ятав інші такі випадки. Якось це сталося, коли вона кинула підозріливий погляд на його руки над консоллю. «Страх, пов’язаний з моєю консоллю. Чи я зрадив так свою ментатську жадобу даних? Вони здогадуються, що я приховав там свою таємну особистість?»

— Я геть не маю права на приватність? — Гнів і напад.

Вона повільно похитала головою, наче казала: «Міг би вигадати щось краще».

— Це твій другий візит сьогодні, — звинуватив він.

— Мушу сказати, Дункане, що в тебе гарний вигляд. — Знову порожня фраза.

— Так кажуть твої спостерігачі?

— Не будь дріб’язковим. Я прийшла побалакати з Мурбеллою. Вона сказала, що ти тут.

— Як я здогадуюся, ти знаєш, що Мурбелла знову вагітна. — Було це намаганням умилостивити її?

— За що ми тобі вдячні. Я прийшла сказати, що Шіана знову хоче тебе відвідати.

«Чому про це мала б сповіщати Одраде?»

Її слова викликали в його пам’яті образ дівчинки з Дюни, приблуди, що стала повною Превелебною Матір’ю (як кажуть, наймолодшою в історії). Шіана, його повірниця, яка десь там, назовні, наглядає за великим піщаним червом. Чи він врешті-решт зробився вічним? Чого б це Одраде зацікавилася відвідинами Шіани?

— Шіана хоче поговорити з тобою про Тирана.

Вона побачила здивування, яке викликали ці слова.

— Що я можу додати до знань Шіани про Тирана? — зажадав він. — Вона — Превелебна Мати.

— Ти близько знав Атрідів.

«Ах. Вона полює на ментата».

— Але ти сказала, що вона хоче поговорити про Лето, а про нього небезпечно думати як про Атріда.

— Так, але він був ним. Більше, ніж будь-хто інший, наблизився до стану первинної стихії, а все ж він один із нас.

Один із нас! Нагадала, що вона теж Атрідка. Звертання до його нескінченного обов’язку перед родиною!

— Ти так кажеш.

— Чи не досить із нас цих дурних ігор?

Його охопила обережність. Знав, що вона це помітила. Превелебні Матері збіса чутливі. Він втупився в неї, не сміючи озватися, знаючи, що навіть це може сказати їй надто багато.

— Ми вважаємо, що ти пам’ятаєш життя не одного гхоли. — А коли він знову промовчав, додала: — Нумо, нумо, Дункане! Ти ментат?

З тону, яким вона це сказала — як звинувачення, так і питання, — він зрозумів, що затаювання добігло кінця. Це було майже полегшенням.

— А якщо так?

— Створюючи тебе, тлейлаксу змішали клітини багатьох гхол Айдаго.

Айдаго-гхола! Він не хотів думати про себе на такий абстракт­ний лад.

— Чого Лето зненацька став таким важливим для вас? — У цій відповіді не було й натяку на спробу уникнути зізнання.

— Наш черв став піщаною фореллю.

— А вона росте й розмножується?

— Вочевидь.

— Якщо ви її не зупините чи не ліквідуєте, Капітула може перетворитися на нову Дюну.

— Ти це вирахував, чи не так?

— Ми разом із Лето.

— То ти пам’ятаєш багато життів. Захопливо. Це робить тебе схожим на нас. — Який непохитний її погляд!

— Думаю, ми дуже відрізняємося. — Слід збити її з цієї колії!

— Ти повернув собі ці спогади під час першої зустрічі з Мурбеллою?

«Хто це розгадав? Люцілла? Вона була там і могла здогадатися, поділившись потім підозрами з Сестрами». Він мусить відкрито порушити смертельно небезпечне питання.

— Я не новий Квізац Хадерах.

— Ні? — Об’єктивне вивчення, якого вона навіть не приховувала. Він подумав, що це жорстоко.

— Ти знаєш, що ні! — Він змагався за своє життя і знав про це. Не так з Одраде, як із іншими, які за ним стежили й переглядали записи комунікаторів.

— Розкажи мені про свої серійні спогади. — Це був наказ Матері Настоятельки. Годі йому не підкоритися.

— Я знаю ці… життя. Вони були як одне.

— Дункане, це нагромадження може бути дуже