Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз
– Господи милосердний! – поперхнувся я добрячим ковтком. – Що це? Зброджена моторна олива?
– Та десь так, – з усмішкою відповів татко, забираючи в мене кухоль. – Тутешнє пиво не схоже на наше, американське. Ти й досі не знав, яке воно на смак, еге ж?
– Авжеж, навіть не здогадувався, – відповів я, хитро підморгнувши, хоча насправді так воно й було. Моєму батьку подобалося думати, що я такий самий любитель веселих компаній та пригод, як і він у моєму віці; цей міф мені було дуже легко підтримувати.
Я зазнав короткого допиту – як дістався до будинку і хто мене туди відвів. Оскільки найлегший спосіб брехати – це замовчувати деталі, а не вигадувати їх, то цей екзамен я склав на «відмінно». Тому вельми доречно «забув» розказати про те, як Хробак із Діланом заманили мене в овечі кізяки, а самі накивали п’ятами за півмилі від кінцевого пункту нашого походу. Схоже, батьку сподобалося, що я встиг познайомитися з двома хлопцями мого віку; втім, наскільки я пам’ятаю, я забув сказати йому, що ті хлопці поставилися до мене відверто зневажливо.
– Ну, і як будинок?
– Руїна.
Батько поморщився.
– Що ж, давно твій дідо там не жив, еге ж?
– Та отож. Там давно ніхто не живе.
Татко закрив свій портативний комп’ютер – явна ознака того, що він хотів вислухати мене дуже уважно.
– Бачу, ти дуже розчарований.
– Та ото ж. Не думав я, що проїду тисячі миль для того, щоби знайти будинок, повний химерного мотлоху.
– І що ж ти збираєшся робити тепер?
– Пошукаю, з ким можна поговорити. Хтось має знати, що трапилося з дітьми, які там мешкали. За моїми прикидками дехто із тих дітей і досі має бути серед живих. Якщо не тут, то на Великій землі. Ну, в притулку для людей похилого віку чи типу того.
– Безсумнівно. Слушна думка. – Втім, його слова прозвучали якось непереконливо. Настала ніякова пауза, а потім батько додав: – Отже, побувавши тут, ти потроху розумієш, ким насправді був твій дідо?
Я замислився.
– Не знаю. Може, й так. Нічого особливого тут немає – острів як острів.
Батько кивнув.
– Та ото ж.
– А ти як?
– Я? – знизав він плечима. – Я вже давно кинув спроби зрозуміти свого батька.
– Шкода. І сумно. А хіба тобі було нецікаво?
– Було, зрозуміла річ. Але через деякий час стало нецікаво.
Я відчув, що розмова ось-ось піде в небажаному для мене напрямку, але наполягав.
– І чому?
– Якщо тебе не впускають, то врешті-решт ти припиняєш стукати у двері. Розумієш, про що я?
Батько вкрай рідко розмовляв зі мною отак. Можливо, то пиво подіяло чи те, що ми були далеко від дому, а може, він вирішив, що я вже достатньо дорослий, щоби вислухувати подібне. Та якою б не була причина, мені не хотілося, щоб він зупинявся.
– Але ж він був твоїм татком. Як ти міг кинути цікавитися його минулим?
– Та це не я кинув! – відказав він занадто голосно, майже скрикнув, а потім знітився, опустив очі й покрутив склянку з пивом. – Річ у тім… правда в тім, що твій дідо не знав, як бути батьком, не вмів, але однаково вважав, що мусить, бо ніхто з його братів та сестер не пережив ту війну. Та батьківство для нього полягало в тому, що його увесь час не було вдома – то він на полюванні, то у службовому відрядженні, то кудись завіється. Але навіть тоді, коли він був удома, виникало таке відчуття, що насправді його вдома немає.
– Це ти про Геловін, еге ж?
– Про який іще Геловін?
– Сам знаєш який. Отой, що на фото.
То було давно, і трапилося ось що: настав Геловін. Мій татко був малюком чотирьох-п’яти років, і йому ще ніколи не доводилося «щедрувати». Тож дідо Портман пообіцяв взяти його з собою після роботи, щоби ходити по сусідах, приказуючи «Почастуй чи пожартуй!» Моя бабця навіть роздобула таткові отой сміховинний рожевий костюм зайця, тож він начепив його і просидів з п’ятої і аж до опівночі, чекаючи на дідуся, але той так і не з’явився. Розлючена бабця сфотографувала татка, коли він сидів та плакав на під’їзній алеї – щоби продемонструвати діду, який же він поганець. Певна річ, те фото відтоді стало у нашій родині предметом з легенди, а для мого батька – предметом великої ніяковості.
– Та ні, тут не лише Геловін, тут багато чого, – пробурмотів татко. – А насправді, Джейку, ти був ближчим йому, аніж будь-коли вдавалося мені. Не знаю… Мені навіть здається, що між вами існувало щось невисловлене.
Я не знав, що й казати. Невже він ревнував?
– А чому ти мені це кажеш?
– Тому, що ти мій син, і мені не хочеться, щоб ти постраждав.
– Постраждав? Як саме?
Батько ненадовго замовк. По небу бігли хмари, і останні промені сонця кидали на стіну наші химерні тіні. У мене виникло негарне відчуття, оте, що буває тоді, коли твої батьки «розколюються» і кажуть тобі те, чого раніш ніколи не казали, але ти здогадуєшся про це ще тоді, коли вони навіть рота не розтулили.
– Я ніколи не виявляв допитливості стосовно життя твого діда, бо боявся того, що віднайду, – сказав нарешті татко.
– Ти маєш на увазі те, що трапилося з ним під час війни?
– Ні. Ті таємниці твій дідо беріг тому, що вони були надто болючими. Це я добре розумів. Я маю на увазі його подорожі, те, що його майже увесь час не було вдома. Ми з твоєю тіткою мали свою думку щодо цього: насправді він не подорожував, а проводив час з іншою жінкою. І, можливо, навіть не з одною.
Я нічого не відповів, і батькові слова немов зависли в повітрі. Щоки мої якось химерно засвербіли.
– Це ж повна бздура, татку.
– Якось ми знайшли листа. Лист був від жінки, її імені ми не знали, а адресувався він твоєму діду. «Я кохаю тебе, я без тебе не можу, коли ми побачимося знову» і таке інше. Вульгарна показна писанина. Ніколи не забуду її.
Сором гострою шпичкою
