Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз

Після кількох секунд важких роздумів я рушив уперед.

Обабіч стежини розляглося широке блякле болото, краї якого губилися в тумані: скільки сягав погляд – сама бура трава й чайного кольору вода; невиразність ландшафту подекуди порушували купки нагромадженого каміння. Болото раптово обірвалося стіною лісу зі схожих на кістяки дерев. Гілки безладно стирчали догори, наче розгалужені шпички мокрих пензликів для малювання; ненадовго стежина загубилася під впалими стовбурами дерев і килимом зі всіляких лоз, тож іти доводилося за інтуїцією. І мені подумалося: як така стара жінка, як пані Сапсан, спромагається долати таку непросту смугу перешкод? «Напевне, все необхідне їй приносять додому», – придумав я пояснення, хоча несхоже, що цією стежиною хтось ходив останні кілька місяців, а можливо, й років.

Коли я насилу перебрався через товстелезний стовбур, вкритий гладеньким мохом, стежина круто звернула вбік. Дерева розступилися, немов куліси театру, – і я раптом побачив його: закутаний у туман, він бовванів віддалік на пагорбку, геть зарослому бур’яном.

Будинок.

Я відразу ж збагнув, чому хлопці відмовилися зі мною йти.

Дідо сотні разів описував його мені, але в його розповідях цей будинок завжди фігурував, як місце яскраве й радісне. Так, велике й гамірливе, але сповнене світла й веселого сміху. А те, що постало перед моїми очима, було не притулком від потвор, а власне потворою, яка, сидячи на вершечку пагорба, з ненаситною пожадливістю витріщалася на ліс. З розтрощених вікон стирчали дерева, а шорсткі лози обсідали стіни, наче антитіла, які напали на вірус, немов сама природа вела війну проти цього будинку, але він виявився непереможним, вперто стримів угору попри неправильність кутастих обрисів та зубчасту лінію неба, видиму крізь провалений дах.

Я спробував переконати себе, що тут досі хтось живе, хоч яким би занедбаним цей будинок не видавався. Таке не було рідкістю в краях, звідки я прибув: похила халабуда із завжди запнутими вікнами на краю міста стає притулком старезного відлюдника, який із прадавніх часів перебивається вермішеллю швидкого приготування та обрізками з хрящів. Але про це ніхто не знає, допоки до тієї халупи не вломиться який-небудь агент із продажу нерухомості чи надміру активний працівник бюро з перепису населення – і знайде там тлінні останки бідолахи на подертому дивані. У старості людям вже несила дбати про будинок, а родина з різних причин відхрещується від них. Списує з рахунків. Сумно, але таке трапляється досить часто. З цих міркувань випливало, що, хочеться чи не хочеться, а в двері постукати доведеться.

Зібравши докупи жалюгідні залишки сміливості, я пішов убрід крізь височенні бур’яни до ґанку – чи то купи битої черепиці та струхлявілих дощок, і зазирнув у вікно з тріснутою шибкою. Все, що я спромігся узріти крізь засмальцьоване скло, – це обриси якихось меблів, тож я постукав у двері і відступив на крок, чекаючи у лячній тиші і нервово мацаючи у кишені лист від пані Сапсан. Я взяв його з собою на той випадок, якщо доведеться пояснювати, хто я є, однак минула хвилина, за нею друга, і мені з дедалі більшою впевненістю здавалося, що лист мені не знадобиться.

Зійшовши з ґанку у двір, я обійшов будинок, видивляючись – чи нема де ще одного входу, оцінюючи його розміри, але, здавалося, ця споруда була безрозмірною, бо з кожним рогом, що я оминав, вона немов приростала новими балконами, вежками та димарями. Та на зворотному шляху по той бік будинку я нарешті побачив те, що шукав: дверний проріз без дверей із бородою з лоз – зяючий і чорний. Він нагадував роззявлену пащу невідомого звіра, готового щомиті проковтнути мене. Одного лише погляду на ті двері було достатньо, щоби по спині у мене побігли великі холодні мурахи. Не тікати ж мені з переляканим вереском від моторошного будинку, заради якого я проїхав півсвіту? Я згадав всі ті жахи, які довелося пережити дідусеві Портману, і моя рішучість зміцніла. Якщо всередині ще можна когось знайти – я знайду його. Чи їх. Ступивши на облуплені східці, я переступив поріг і зайшов усередину.

Стоячи у темному, як склеп, коридорі, я заціпеніло витріщався на предмети на гачках, один в один схожі на людські шкури. Я пережив моторошну мить, коли мені здавалося, що з затінку ось-ось вистрибне схиблений канібал із ножем у руці, та нарешті второпав, що то були всього-на-всього плащі й пальта, зотлілі до ганчір’я і позеленіли від віку. Я мимоволі здригнувся й увібрав повні легені повітря. Ще й кількох футів не ступив, а вже мало у штани не наклав. «Тримай себе в руках», – сказав я сам собі і, відчуваючи, як у грудях важким молотом гупає серце, поволі рушив уперед.

Кожна наступна кімната була жахливішою за попередню. Газети скупчилися сніговими заметами. Вкриті шаром пилюки розкидані іграшки – як свідчення того, що колись тут мешкали діти. Уражені повзучою пліснявою стіни, прилеглі до вікон, почорніли і немов вкрилися шумовинням. Каміни позабивалися лозами, що спустилися з даху і хижими мацаками розповзалися долівкою. Кухня нагадувала місце якогось невдалого наукового експерименту – після понад шістдесяти років замерзання й відтавання скляні банки із законсервованою їжею вибухнули і заляпали стіни моторошними плямами, а облуплений тиньк лежав на підлозі їдальні товстим шаром, через що мені спершу здалося, наче всередині будинку випав сніг. У кінці спраглого за світлом коридору я випробував на міцність хиткі сходи, залишаючи чоботями сліди на товстому шарі пилюки. Східці стогнали, немовби прокидаючись від довгого сну. Якщо нагорі хтось і був, то вниз він не спускався дуже-дуже давно.

Нарешті я вийшов на дві кімнати, яким бракувало тієї чи іншої стіни, і у ці діри всередину увібралися могутні зарості підліску та хирлявих деревець. Зненацька охоплений поривом легенького вітерцю, я стояв і думав – що ж призвело до руйнації? І в мене виникло відчуття, що тут сталося щось жахливе. Я ніяк не міг зліпити докупи у своїй свідомості ідилічні розповіді діда та оцей кошмарний будинок, не міг поєднати думку про притулок, який він тут знайшов, з відчуттям лиха, яке пронизувало всю споруду. Мені ще багато належало оглянути і дослідити, та раптом я збагнув, що марную час: неможливо, щоби тут хтось і досі жив, навіть найзапекліший відлюдник-мізантроп. Будинок я покинув з відчуттям, що ще ніколи не був так далеко від правди про свого діда і його загадкове дитинство.

Коли я, перестрибуючи через стовбури, перечіпляючись і, мов сліпий, намацуючи шлях, вибрався крізь ліс та туман до світу, де