Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз
Уперше за багато місяців я провалився в глибокий, вільний від кошмарів сон. Натомість мені наснився мій дід, коли він був іще хлопчиком, наснилася перша ніч, яку він тут провів, – чужинець на чужому острові, під чужим дахом, чужинець, що завдячував своїм життям людям, які розмовляли чужою мовою. Коли я прокинувся, у вікно лилося сонячне світло, і я збагнув, що пані Сапсан урятувала життя не лише мого діда, а й моє життя, і життя мого батька. І сьогодні, якщо мені поталанить, я нарешті зможу подякувати їй за це.
Я спустився до бару і застав там свого батька. Він сидів, притулившись животом до стола, сьорбав каву і протирав свої наворочені супербіноклі. Щойно я всівся, як з’явився Кев з двома тарілками м’яса невідомого походження і грінками.
– Не думав, що ви вмієте смажити грінки, – зауважив я, на що Кев відказав, що він не знає таких харчів, смакові властивості яких не можна покращити підсмажуванням.
За сніданком ми обговорили з батьком наш план на день. То мало бути щось на кшталт розвідувального походу, щоб ознайомитися з островом. Спершу ми обдивимося таткові зони потенційного спостереження за птахами, а потім пошукаємо дитячий притулок. Я поспіхом запхав у себе залишки страви, бо мені кортіло якомога швидше вирушити в дорогу.
Взявши з собою пристойну суму грошей для «підмазування» місцевих мешканців, щоб вони були більш зговірливими, ми покинули бар і пішли через місто, оминаючи трактори і перекрикуючи гуркіт генераторів, аж поки вулиці змінилися полями, а шум позаду нас ущух. День був прохолодний, вітряний – сонце ховалося за гігантськими скупченнями хмар і пробивалося крізь них лише на якусь мить, щоби всипати довколишні пагорби неймовірними променями світла – і це додавало мені енергії та надії. Ми прямували до скелястого узбережжя, де вчора з порома мій татко помітив зграю якихось птахів. Втім, я не знав, як ми туди дістанемось, бо острів мав дещо чашкоподібну форму: пагорби здіймалися угору ближче до його країв і обривалися прибережними стрімчаками, але в цій конкретній точці місцевості отой край був трохи згладжений, і до маленької, схожої на бризку, плями піску біля води вела вузенька стежина.
Ми обережно пробралися до берега, де, здавалося, ціла популяція птахів ляскала крилами, верещала та ловила рибу в припливних калюжках. Я помітив, як розширилися батькові очі.
– Неймовірно, – пробурмотів він, дряпаючи гострим кінцем своєї ручки закам’янілий пташиний послід. – Мені доведеться пробути тут певний час. Ти як – не проти?
Мені вже доводилося бачити такий вираз на його обличчі, я вже знав, що отой «певний час» міг тривати годинами.
– Тоді я сам піду шукати будинок.
– Ні, сам ти не підеш. Ти ж обіцяв.
– Ну тоді я знайду кого-небудь, хто мене туди відведе.
– Кого саме?
– Може, Кев когось знає.
Мій татко поглянув у бік моря, де з купи скелястих валунів стирчав великий іржавий маяк.
– Ти ж знаєш, якою була б відповідь, якби тут була твоя мати, – завважив він.
Мої батьки мали різні теорії стосовно того, якого обсягу виховання я потребував. Мамця завжди тиснула на мене, завжди висіла над душею, зате батько тримався осторонь. Він вважав, що я мушу час від часу робити власні помилки. До того ж, якщо він дозволить мені піти самому або у чиємусь супроводі, то матиме змогу хоч цілий день длубатися в отому скам’янілому пташиному гівні.
– Гаразд, – погодився він. – Але не забудь дати мені номер телефону тієї людини, яка тебе супроводжуватиме.
– Татку, тут ніхто не має телефонів.
Він зітхнув.
– Добре. Можеш іти. Але то мають бути надійні люди.
* * *Кева не було на місці – він кудись подався у справах, а через те, що прохати одного з його підпилих завсідників супроводжувати мене здалося мені ідеєю, не вартою уваги, я пішов до найближчої крамниці спитати кого-небудь, хто непогано заробляв і міг би приділити мені трохи часу. На дверях крамниці виднівся напис: «Риботорговець». Я поштовхом розчахнув двері – і мало не наскочив на бородатого велетня в закривавленому фартуху. Він кинув відрізати голову рибині і, тримаючи в руці великий ніж, з якого капала кров, невдоволено вирячився на мене. А я поклявся самому собі більше ніколи не ставитися з неповагою до людей напідпитку.
– На біса? – прогарчав він, коли я пояснив йому, куди збираюся піти. – Нічого цікавого там немає, тільки болота і скажена погода.
Я розповів йому про свого діда і про дитячий притулок. Риботорговець насуплено зиркнув на мене, а потім сперся на прилавок і кинув сповнений сумніву погляд на мої черевики.
– Здається, Ділан не дуже занятий і зможе тебе провести, – нарешті сказав він, показавши ножем на хлопця приблизно мого віку, який розкладав у холодильнику рибу. – Але тобі знадобиться належне взуття. Туди не пройдеш у таких кросівках – їх відразу ж засмокче багнюка, і тобі доведеться йти далі босяка!
– Та невже? – спитав я. – А звідки ви знаєте?
– Ділане, принеси нашому добродію парочку «велінгтонів».
Хлопець роздратовано простогнав, картинно зачинив холодильну камеру і, витерши руки, невдоволено поплентався до стіни з полиць, де лежала мануфактура.
– Принагідно ми можемо запропонувати вам гарні й міцні чоботи, – сказав риботорговець. – Купіть парочку – і отримаєте безкоштовну дулю на додачу! – Він заливчасто розреготався і гепнув ножем по лососю, голова якого кулею промчала по слизькому від крові прилавку і приземлилася точнісінько у гільйотинне цебро.
Я видобув з кишені «аварійні» гроші, які дав мені татко, бо прикинув, що оце здирництво є невеликою ціною за те, щоби знайти жінку, заради зустрічі з якою я перетнув Атлантичний океан.
Тож із крамниці я вийшов у нових гумових чоботях – таких великих, що пречудово увібрався в них разом із кросівками, і таких важких, що я насилу встигав за моїм буркотливим гідом.
– То ти ходиш до школи на острові? – спитав я Ділана, намагаючись не відстати від нього. Мені справді було цікаво – як тут живеться моїм одноліткам?
Хлопець промимрив назву міста на найбільшому острові, тобто у Великій Британії.
– Невже ти щодня добираєшся до школи
