Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз

– Дякую, що попередили, – сказав татко. – Обіцяй мені, що ніколи не підеш туди сам-один.

– Гаразд, гаразд.

– А що саме цікавить вас там? – спитався чоловік. – Бо цей будинок не позначений на туристичній карті.

– Та так – невеличка справа, пов’язана з нашим генеалогічним деревом, – пояснив батько, затримавшись у дверях. – Мій батько у дитинстві провів там кілька років. – Я побачив, що він ретельно уникає будь-яких згадок про психіатрів та померлого діда. Іще раз подякувавши чоловікові, він швидко витягнув мене на вулицю.

Йдучи за вказівками куратора, ми повернулися тією самою дорогою, аж поки не опинилися перед похмурою статуєю, викарбуваною з чорного граніту. То був пам’ятник під назвою «Жінка чекає», присвячений всім загиблим у морі острів’янам. Зі скорботним обличчя та жінка стояла, простягнувши руки до бухти, що була на відстані кількох кварталів; а ще її руки простягалися до «Попівської нори», розташованої прямісінько через дорогу. Я не знавець готелів, але одного погляду на вицвілу й потріпану вітрами вивіску було достатньо, щоб виснувати: наше перебування у «Норі» навряд чи нагадуватиме життя в чотиризірковому готелі, де вдячна адміністрація залишає постояльцям на подушках м’ятні льодяники та інші солодощі. У верхній частині вивіски величезними друкованими літерами було написано: «ВИНО, ПИВО, МІЦНІ НАПОЇ». Нижче, вже скромнішими літерами, додали: «Добра їжа». А внизу, від руки, немов поспіхом пригадавши, хтось написав: «Номери в оренду». Літера «И» в слові «номери» кудись зникла, і тому було незрозуміло, одна кімната здається чи декілька. Коли ми підтягували наш багаж до дверей, а батько щось стиха бурмотів про шахраїв та недобросовісну рекламу, я озирнувся на «Жінку чекає», і мені спало на думку: «А може, то вона чекає, що їй хтось випити принесе?»

Насилу пропхавши наші торби у двері, ми раптом опинилися в тьмяному барі з низькою стелею, і від несподіванки закліпали очима. Коли мої очі звикли до напівтемряви, я збагнув, що слово «нора» було досить точною характеристикою цього закладу: малесенькі вітражі пропускали світла достатньо для того, щоби знайти пивний кран і не перечепитися через столи та стільці. Столи, подерті та хиткі, більше годилися на дрова. Навіть у таку ранню годину бар був наполовину заповнений відвідувачами – чоловіками різного ступеня сп’яніння; вони сиділи, звісивши голови, немов у молитві, над келихами з янтарною рідиною.

– Ви, напевне, прийшли орендувати номер? – поцікавився чоловік за шинквасом. Він хутко підійшов до нас і потиснув нам руки. – Мене звуть Кев, а ото – мої хлопці. Поздоровкайтеся, хлопці!

– Привіт, – промимрили вони, закивавши над своєю випивкою.

Ми пішли слідком за Кевом вузькими сходами до номера люкс (літера «и» таки відпала недарма – тут був лише один номер люкс), який милосердно й поблажливо називався таким, що має базові зручності. У номері були дві спальні, їдальня та житлова кімната, а це означало, що в ній був один стіл, одна побита міллю софа та одна газова плитка. Як заявив Кев, туалет функціонував більшу частину часу, «та коли з ним щось трапиться, то завжди можна скористатися старим і надійним пристроєм». І з цими словами Кев кивнув у бік мобільного біотуалету, зручно розташованого так, що його було видно з вікна моєї спальні.

– Ага, а ще вам знадобиться ось це, – додав Кев, витягаючи з шафки дві гасові лампи. – Генератори зупиняються о десятій вечора, оскільки доставляння пального до острова морем влітає в чималу копієчку, тому вам доведеться або рано лягати, або звикати до свічок та гасових ламп. – З цими словами Кевін вишкірився. – Сподіваюся, наші умови не здадуться вам аж надто середньовічними.

Ми запевнили його, що нужник у дворі та гасові лампи – це те, що треба, класна екзотика, навіть дещо романтично, так, сер, аякже – це додає певної пікантності, і після цього він повів нас униз, до завершальної стадії нашого турне.

– Ми ласкаво запрошуємо вас харчуватися отут, – сказав Кевін, – і я сподіваюся, що ви скористаєтеся моїм запрошенням з огляду на те, що тут більше нема де поїсти. Якщо вам треба буде зателефонувати, то ми маємо отам в кутку телефон-автомат. Втім, інколи до нього утворюється чималенька черга, оскільки мобільний зв’язок сюди не сягає, тож перед вами – єдиний стаціонарний телефон на всьому острові. Ми – свого роду монополісти: їжа тільки у нас, номери тільки у нас, і телефон теж тільки у нас. – І Кев, закинувши назад голову, розсміявся – довго і гучно.

«Єдиний телефон на острові». Я поглянув на нього – він містився у телефонній будці, тому для конфіденційності можна зачинити дверцята. Точнісінько як у старих фільмах. І тут мене охопив жах, бо я збагнув, що саме отут шаленіла ота оргія, тут гуділа ота гулянка, яку я почув по телефону, коли дзвонив на острів кілька тижнів тому. Оце й була та сама «волоцюжна діра». Авжеж, діра.

Кев віддав батьку ключі до нашого номера.

– Якщо виникнуть якісь запитання, – сказав він, – то ви вже знаєте, де мене знайти.

– У мене вже виникло питання, – озвався я. – А що таке «Попівська нора»?

Чоловіки у барі вибухнули сміхом.

– Ну як тобі пояснити. Це просто нора для священиків, – сказав один із них, і решта розреготалися ще голосніше.

Кев підійшов до латки з кривих дощок у підлозі саме біля каміна, де спав шолудивий пес.

– Ось тут, – сказав він, постукавши черевиком по латці, яка виявилася лядою в підлозі, – ось тут сотні років тому, коли бути католиком означало, що вас запросто можуть повісити на гілляці, ховалися від небезпеки церковники. Якщо у пошуках католиків сюди заявлялися горлорізи королеви Єлизавети, ми ховали всіх, кому загрожувала небезпека, в отаких маленьких затишних місцинках, які називалися «попівськими норами». – Мене вразило, як він сказав «ми», наче особисто знав тих острів’ян, котрі померли сотні років тому.

– І справді – зручна й затишна місцина! – вигукнув один із завсідників бару. – Напевне, їм було тут так тепло й затишно, що вони напивалися до поросячого вереску!

– Може, воно й так, але як не напиватися до всирачки, коли мисливці за католиками щодня могли підвісити тебе на гілляці, мов тараньку! – озвався інший пияк.

– Слухайте-но, хлопці! – сказав перший чоловік. – Випиймо за Кернгольм! Най він завжди буде нашою непохитною скелею-притулком!

– За Кернгольм! – хором гукнули завсідники і всі разом підняли свої склянки.

Виснажені та отетерілі від різкої зміни часових поясів, ми повкладалися рано, чи то пак, полягали у ліжка і понакривали голови подушками, щоби