Колір магії - Террі Пратчетт

Вогонь розносило вітром на всі боки від «Барабана» швидше, аніж людина могла від нього утекти. Дерев’яні балки Супротилежної брами вже яскраво палали, так само, як і обличчя Ринсвінда — почервоніле від жару, геть усе в пухирцях, — коли він нарешті туди дістався. До цього часу вони з Двоцвітом просувалися верхи — знайти тварину під сідло було не так уже й складно. Лукавий торговець загнув за своїх коней в п’ятдесят разів більше від того, чого вони дійсно вартували, тож ледве не проковтнув язика, коли йому вручили утисячу більше від їхньої вартості.

Тільки-но вони від’їхали за браму, як перша велика опорна балка, спалахнувши вогняним стовпом, гахнула додолу. Морпорк перетворився на пекельний казан.

Коні мчали галопом по залитій багряним сяйвом дорозі, і Ринсвінд раз по раз крадькома поглядав на свого супутника, що з усіх сил намагався втриматись у сідлі.

— Бісова ковінька! — подумав він. — Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Мабуть, в тому звуко-відображенні-духів-потойбіччя таки щось є? — то була неоковирна фраза. Ринсвінд намагався не зламати язика, вимовляючи хитросплетіння складів, щільно нанизаних один на одного, що рідною мовою Двоцвіта позначали одне слово.

— Еколірика? — спробував він. — Екро-гнотика? Ехо-гноміка?

Цього було достатньо. Тепер вони звучали зовсім пристойно.

На кількасот ярдів нижче по ріці від останнього тліючого передмістя Морпорка химерний прямокутний і добряче розмоклий предмет черкнув дном намулистого супротилежного берега. Він моментально випустив силу-силенну ніжок і почав шукати точку опори. Видряпавшись на самий вершечок дамби — увесь в патьоках сажі, розкислий від води і дуже-дуже сердитий — обтрусився і якийсь час визначав своє розташування. Потім він жвавим кроком кудись почимчикував, а на його кришці зручно вмостився маленький, надзвичайно потворний бісик і зацікавлено споглядав довколишній пейзаж.

Бравд перевів погляд на Тхора, і його брови поповзли вгору.

— Отакі справи, — сказав Ринсвінд. — Багаж наздогнав нас, невідомо як. Хлюпніть мені ще трохи.

Тхір потрусив порожнім бурдюком.

— Гадаю, на сьогодні тобі вже досить, — сказав він.

Бравд насупив брови.

— Золото — усюди золото, — сказав він нарешті. — Як може людина, в якої золота як мишей в стодолі, вважати себе бідною? Ти або бідний, або багатий. Звичайна логіка.

На Ринсвінда напала гикавка. У цей момент логіка весь час утікала йому з поля зору.

— Так, — сказав він, — з цього приводу я думаю, річ в тім... коротше, ви чули про октирон?

Двоє мандрівників ствердно закивали. Дивовижний райдужний метал так високо цінувався на землях довкола Округлого моря, як і мудра грушка, і був настільки ж рідкісним. Той, хто володів голкою з октирону, ніколи не збивався зі шляху, бо вона завжди вказувала вістрям на Осердя дискосвіту завдяки своїй надзвичайній чутливості до магічного поля диска; вона також пречудово церувала шкарпетки.

— Отже, що я хотів сказати, ага — золото також має своє магічне поле. Такі собі фінансові чари. Ехо-гноміка, — Ринсвінд захихотів.

Тхір встав з місця і потягнувся. Сонце тепер було високо над головою, а місто внизу вже вбралося в серпанок і потрохи просякало смородом. І золотом, вирішив він. Навіть мешканець Морпорка в свою передсмертну годину віддав би всі скарби, щоб врятувати свою шкуру. Час рушати в дорогу.

Куций чоловік на ім’я Двоцвіт, як виявилося, міцно спав. Тхір подивився на нього і тільки похитав головою.

— Хай там як, місто чекає на нас, — мовив він. — Дякую за гарну оповідку, Чарівнику. Що робитимеш тепер? — він глипнув на Багаж, і той відразу ж чкурнув, ляснувши на нього кришкою.

— Ну, кораблі тепер не відчалюють з міста, — посміюючись, сказав Ринсвінд. — Думаю, ми подамося до Карма[32] сухопутним шляхом. Як бачиш, хтось має за ним наглядати. Але послухай, я того не робив...

— Так, так, звісно, — заспокоїв його Тхір. Тоді розвернувся і заскочив у сідло на коні, якого притримував Бравд. За лічені секунди в куряві на дорозі можна було побачити лиш дві малі цятки, якими тепер були двоє героїв, що прямували до обвугленого міста...

Ринсвінд затуманеним поглядом дивився на сплячого туриста. На двох сплячих туристів. Доки він перебував у такому дещо вразливому стані, випадкова думка, що блукала вимірами у пошуках гостинного дому, прибилась до порогу його свідомості і прошмигнула йому до голови.

— Ось і ще одна халепа, в яку ти мене втягнув, — похнюпився він і безсило осів на землю.

— Навіжений, — сказав Тхір. Бравд, що галопом нісся за кілька футів від нього, кивнув на знак згоди.

— Усі чарівники стають такими на старість, — зауважив він. — Це все випари ртуті. Зачмелюють їхні мізки. Ну, і грибочки також.

— Ти ба! — сказав його супутник у брунатному вбранні. Сягнувши рукою у складки туніки, він вийняв золотий диск на короткому ланцюжку. Брови Бравда поповзли уверх.

— Чарівник сказав, що у того куцого чоловіка начебто є золотий диск, що показує йому час, — пояснив Візел.

— Пробуджується твоя жадібність, мій друже? Ти завжди був неперевершеним злодієм, Тхоре.

— Атож, — скромно погодився Тхір. Він торкнувся кнопки на обідку диска, і той миттєво відчинився.

Маленький демон, що сидів всередині, відірвав погляд від крихітної рахівниці і злісно нахмурився.

— Не вистачає десяти хвилин до години восьмої, — огризнувся він. Кришка годинника захряснулася, ледве не прихопивши зі собою Тхорові пальці.

Тхір зашпурив годинником якнайдалі у верес, де він, ймовірно, лупнувся об камінь. Щось, в усякому випадку, змусило його корпус розколотися навпіл; майнув яскравий октариновий спалах, і в повітрі потягнуло самородною сіркою, а істота з годинника розтанула і полинула до своєї домівки, який би демонічний вимір вона не вважала домівкою.

— Навіщо ти це зробив? — запитав Бравд, який був недостатньо близько, щоб почути демонові слова.

— Зробив що? — сказав Тхір. — Нічого я не робив. Абсолютно нічого не сталося. Ну ж бо — ми марнуємо час!

Бравд кивнув головою. Разом вони розвернули своїх добрих вірних коней і помчали, як вітер, до древнього Анка назустріч справжнім дивам.

Місія восьми

пролог

Дискосвіт пропонує нашій увазі краєвиди набагато дивовижніші за