Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

– І ви пам’ятаєте?

– Так. Неначе далекий сон. Щось яскраве й болюче.

– Болюче, бо нічого не можна повернути?

– Так, напевно.

Подув вітер, затріщали поліна. Хтось пронизливо закричав над головою.

– Пташка… – тихо сказала Нія.

– Що нам робити, Ніє?

– Не знаю.

– Ви вірите в Окса? У його справу?

– Ні, – відповіла вона.

– Тоді навіщо ви тут?

– Навіщо я тут? – голос її зазвучав іронічно. – А чим краще в мегаполісі? Тут хоч озеро, птахи…

– Так, ви маєте рацію.

Вони трохи відсунулися від багаття, що розгорілося. Сиділи, торкаючись плечима.

– Добре тут?

– Так, – зітхнула Нія.

– Чому люди не поїдуть з мегаполіса і не почнуть отак жити?

– Тому що в них немає Прозорої Плями. Уже наступного дня їх усіх виловлять і повернуть.

– Знущання над людиною…

– У мегаполісі цього ніхто не зрозуміє. Ніхто не прагне тікати звідти.

– Тому що вони не знають іншого життя, іншого щастя.

– Не знають і тому не хочуть знати.

– Але… – Габр перевів подих. – Їм просто не дають можливості знати.

– Не дають, і тому вони не знають і не хочуть знати. Коло замкнулося, Габре.

– А ви дивна жінка…

Озеро плюскотіло внизу, зовсім недалеко. І так гріло крізь одяг Ніїне плече. Тепло – це була сама Нія, яка проникала всередину, заповнювала його всього.

– Вам не холодно?

– Трохи.

– Може, присунемося до вогню?

– Ні, не варто. Я люблю, щоби вогонь грів ноги. Лише ноги.

– Ви любите контрасти?

– Можливо. Краще обійміть мене.

Габр обійняв її зіщулені плечі. Ліоз – чи відчуває вона, що відбувається? Де він? Із ким? Як він може обіймати чужу дивну жінку? Як? Неначе якась інша, вільна частина його самого, завмираючи від сміливості, це робила. Ліоз, твій хлопчик відступає. Поступається місцем чомусь іншому, радісно незнайомому. Ліоз, чому ти така нерозумна? Ти зрадила, так, ти зрадила, тоді. Чому ти така нерозумна, Ліоз?

– Про що ви думаєте?

– Про життя, – відповів Габр. – Я був сліпим. Наївним і сліпим. Я смішний сам собі.

– У мегаполісі всі смішні.

– Чому?

– Тому що рухаються, як паяци, дріботячи. Бо безпорадні, залежні. Добропорядні. Особливо жалюгідні чоловіки. Я ж бачила їх: брудні патлаті опудала, напівголі, в ганчір’ї.

– Ви пам’ятаєте?

– Так. Я нічого не забула. Я… я ж бачила кілька місяців. Вони ходили навколо мене, кожен зі своєю зарозумілістю, а я… я бачила їх усіх. Що вони собою являють. Це було нестерпно. Відтоді вони всі для мене жалюгідні. Хай би що говорили. У мегаполісі немає мужчин.

– А тут?

– У Прозорій Плямі? Не знаю. Вони… Вони всі обізлені. Сама злість. Злість і сліпа ненависть. Це духи руйнування. Вони не хочуть жити, їм уже однаково.

– Померти і потягнути за собою всіх?

– Так, вони хочуть помститися. Тільки це. «Страшно помститися», як каже Окс.

– А що вони для вас?

– Не знаю. Вони дають мені їсти, дарують безпеку… Я можу жити ось тут, із птахами і озером. Як, напевно, ніхто більше. Але вони всі чужі мені.

– Вони знають про це?

– Їм ніколи думати про такі дурниці, – в її голосі знову з’явилася іронія. – Вони всі борці, люди справи.

– Навіщо ж ви… Навіщо ви служите їм? За хліб і безпеку?

– Виходить, що так. Я не маю з чого вибирати. Я можу жити або тут, з ними, або в мегаполісі, під контролем.

– І ви давно тут?

– Так. Я вже відвикла від мегаполіса. Від того життя.

Затріщала гілка в кущах, щось прошелестіло і затихло. Габр мимоволі напружився.

– Тут водяться якісь тварини, – сказала Нія. – Не страшні.

– Вони бачать?

– Я думаю, так.

– Дивно. Ніє… Я хотів запитати вас… Ви хоча б співчуваєте їм?

– Так, напевно. Все-таки я можу зрозуміти їх – вони бачили колись, як і я.

– Ніє, а що ви думаєте про мене? Навіщо ви запросили мене сюди?

– Не знаю, Габре. Ви трохи інший.

– У чому?

– Ви це краще за мене знаєте.

Габр зняв руку з її плеча, повільно підвівся. Ватра вже догоряла.

– Я покладу в попіл картоплю.

– Покладіть.

Він розгріб палкою попіл, дістав із кишень і поклав туди п’ять картоплин і закидав знову золою.

– Ніє, я маю вам зізнатися, – сказав він, не підходячи до неї, опершись на стовбур мокрого дерева. – Мене не встигли засліпити. Я бачу. Я бачу світ.

– Я знаю, – сказала Нія.

Iз збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Пістолет життя. Хтось натиснув на курок – і я вилетів у цей світ, таким собі чотирикілограмовим тільцем плюхнувся у країну світла і повітря. Помчав, розсікаючи ще лисим тім’ячком простір і час, дорослішаючи на льоту. Хтось натиснув на курок – і я влетів у це дивне життя білою радістю для людей, для тата і мами, потім – для багатьох і багатьох. До крові розбиваючи цих і цих, весь у своїй і в їхній крові, кричачи від болю, від горя і радості, змішуючись із кров’ю світу.

О, любіть мене! Який налетів на вас, який розбив вас, який робив боляче собі і вам. О, я не винен, я, який летить що є духу, збиваючи обличчя та обличчя, який ридає і кричить. Що я можу зробити? Через тридцять, сорок чи дев’яносто років плюхнуся, раптом втративши швидкість, якоюсь висохлою кулькою в розкрите око труни.

Вічність моргне – і немає мене.

Хтось, кажу, натиснув на курок – і я чотирма кілограмчиками, нестямним криком увірвався в це життя, ледве почувши м’якими подушечками п’ят переможний постріл.

Переможний постріл, що так нагадав прощальні залпи.

Хтось, кажу, натиснув на цей курок. О, хто, хто це зробив?

Частина IІ

Мегаполіс

Шум гвинтоплана затих. Тепер Габр мусив іти пішки. Доріг не було, але він не міг заблукати. Вдалині, майже на обрії, височіла темна стіна, що зникала в безкінечності. Її верхня частина ховалася в чомусь незрозумілому, загрозливому, що нависало над землею. Незрозуміле швидко летіло над головою, можна було розібрати окремі клаптики, з яких воно складалося. Де ж величезне, кругле?

Габр поспішав до стіни на обрії. Що ближче він підходив, то чіткіше вимальовувалося її порожнисте, каркасне нутро. З суцільної темної плями стіна перетворювалася в нагромадження окремих рівнів і перехресть, в хитросплетіння залізобетону і сталі, в похмурий мертвий лабіринт, якому не було кінця ні ліворуч, ні праворуч, ні згори.

Лабіринт цей не можна було обійти