Далекий простір - Ярослав Йосипович Мельник

Тут ми впритул підходимо до питання про статеві стосунки. Якщо ми живемо в замкнутому п’ятачку, то і всі наші почуття відповідають цьому локальному п’ятачку, інакше й бути не може. Але що було б із нашими почуттями, якби ми вийшли за рамки обмеженості?

Те, що ми називаємо «коханням», – лише наше, людям близького простору притаманне почуття. Любов’ю ми називаємо прив’язаність. Близькі нам люди ідентичні близьким предметам, які стали частиною нас самих. Я знаю, подібне твердження буде сприйнято багатьма в багнети. Але хіба це не так: ми любимо близького за те, що він постійно з нами, в нашому близькому просторі; ми поспішаємо до нього, як до незмінного столу чи улюбленої книжки, і ще треба розібратися, що іноді нам буває дорожче: присутність поруч людини, від якої нерідко втомлюєшся, чи електрованни, про яку ти мріяв цілий день? Принаймні, бувають хвилини, коли на один щабель ставляться звичка до людини і звичка до предмета. Хіба не це відбувається під час непорозумінь? Коли ми вирішуємо, що нам потрібніше в дану мить? Іноді слухаєш фільм, а тебе постійно відволікає близький, і ти злишся. Нехай лише в цьому атомі часу, але людина поставлена нижче від матеріальної речі. І так хіба не періодично? То що тоді наша любов?

Зі сторінок цієї книги я хочу заявити: може бути інша любов. Але вона пов’язана з тим життям, яким ми не живемо. То чи варто про неї говорити? Варто, бодай заради істини. Бо якщо можна вийти за межі свого клаптика, отже, можна бути далеко від близького. Чи не абсурдно звучить ця фраза? Якщо близький не близько, значить, він перестає бути близьким у прямому значенні цього слова. Так виникає невідома нам любов до далекого, я заявляю про це привселюдно.

Я знаю, мене запитають: а хіба це взагалі можливо? Хіба може людина бути далеко від іншої людини? Хіба відсутність людини в близькому просторі не є її тимчасове або абсолютне небуття (так нас навчали в коледжах). Я кажу: ні! Навіть ідучи з дому на роботу, чоловік перетворює існування дружини в небуття: назад до неї його тягне звичка, нічого більше. Жінка починає існувати для чоловіка з моменту її входження в близький простір, те саме можна сказати і про існування чоловіка для жінки. Це сприймаєтся як норма. Впевненість, що близька людина пішла не назавжди, що вона регулярно з’являється в певний час у моєму близькому просторі, – ось почуття, що пронизує все наше буття. Почуття, слід зауважити, яке розслабляє, яке призводить до того, що інша людина живе, по суті, не в нас, а в нашому близькому просторі. Чи не тому в разі її зникнення ми страждаємо не через втрату саме тієї неповторної людини, а через незаповненість близького простору? І чи не тому в нас так швидко відбувається заміна і так швидко ми заспокоюємося?

Наші почуття слабкі, буденні, наша душа працює впівсили. І все це через те, що ми не є вільними. Близький світ прийняв нас у свої обійми і задушив. Причому ця задуха солодка, це нагадує винні випари, які дурманять голову і занурюють у милу розслабленість. Але що ми втрачаємо внаслідок такої розслабленості? Про це ми не думаємо.

Живучи в близькому просторі, ми й живемо, по суті, з близьким простором: якщо не з предметами, то з людьми, які заповнюють його. Ми живемо то з радіофоном, то з акустиками, на яких зосереджена вся наша увага. Тому ми і є все те, чим живемо. А що є ми самі? Не відчуваючи себе, себе особисто, як можемо відчути іншу людину?

Самотність… Ми забули, не знаємо, що означає це слово. Нам незрозумілі почуття, пов’язані з ним. Ба більше, ми боїмося їх і панічно поспішаємо до психософів, варто цим почуттям торкнутися нас. Не спробувавши навіть розібратися в їхньому багатстві та розмаїтті, ми ставимо на них тавро «напади страху». Найменший внутрішній дискомфорт здається нам хворобою, від якої треба ковтати таблетки.

Але уявімо собі вихід за межі свого п’ятачка, у великий світ. Все близьке стане далеким, а самі ми відчуємо втрату колишнього ґрунту, але разом із тим і неясні бажання, прилив поки що незрозумілих нових сил. Нам ніхто не потрібний, але, з іншого боку, ставши з близької далекою, інша людина западе в нас, можливо, глибше, ніж коли ми до неї щодня могли торкатися рукою. І раніше, і тепер вона є частиною нас. Але раніше не було нас, а тепер ми є, і значить, ми любимо не заповненість близького простору, а саму людину.

Я знаю, зі мною знову не погодяться, скажуть: «Що він верзе? Куди ми можемо піти? Як ми можемо рухатися без орієнтаторів? Як можна взагалі жити поза мегаполісом? Що їсти? Куди йти? І взагалі – чим жити? Мегаполіс – це весь світ».

Так, я сам собі ставлю ці питання. Те, що я відчуваю, для нас божевілля. Але, можливо, я відчуваю життя, яке судилося не нам? Істину, яка не перестає нею бути, навіть якщо її здійснення немислиме для людини? Можливо, я говорю лише про теоретичні можливості, про те, що межі життя і почуттів людини – саме межі, що сама картина життя і почуттів незрівнянно, можливо, до нескінченності ширша? Тоді постає питання: чому ми замкнуті в цих межах? Хто нас замкнув? Що є замежевість? Ким і коли вона здійснилася, здійснюється чи може бути здійснена?

І останнє питання: чому ми не можемо бути безумними?

Нія (I)

Гвинтоплани проносилися один за одним, заглушаючи чийсь спів, плескіт хвилі, голос Нії.

Внизу, оточене лісом, лежало озеро. Від нього тягнуло вогкістю і запахом болотних місць. Габр нахилився і став гріти над вогнем задубілі руки.

– Не звертайте уваги, – сказала Нія. – Вони покружляють і полетять.

– Прозора Пляма?

– Так, – відповіла Нія. – Їхні локатори нічого не можуть помітити.

– Я натрапив учора на дріт, – сказав Габр. – Багато дроту, там, за базою.

– Це межа Плями. Пляма оперезана дротяними антенами, вони нейтралізують будь-який промінь.

Гвинтоплани насправді почали віддалятися. І чим більше вони віддалялися, тим голоснішими ставали навколишні звуки, прорізався чийсь спів, плескіт хвилі.

– Що це за звуки? – запитав Габр.

– Це птахи. Ми їх не бачимо, але вони є.

– Птахи…

Габр іще далі простягнув руки над вогнем, по його жилах потекло радісне тепло. Невже він іще живий? Невже ще можливе щастя?

– Ніє…

– Так.

Він шукав слова.

– Ви бачили світ?

– Так. Це було