Одні - Андрій Гарасим

— Я хочу стати президентом.

— Я так і знав, що ти мені це скажеш, — буркнув Михась. — Ні, сам ти, звичайно, нічого не зробиш, — додав він після довгих роздумів.

— Звичайно, не зроблю, — погодився Лесь. — Але, наприклад, у моєму часі були люди, які займалися політикою, підтримували того чи іншого кандидата.

— Ну, таких можна знайти і зараз у кожному селі, але що з того? Не обійдемо ж ми всі села.

— Ні, це єрунда. Нам треба шукати людей, які професійно займаються політикою. Слухай, ти знаєш, що таке столиця?

— Десь чув.

— А не знаєш, де вона розташовується?

— Точно ні, треба людей спитати.

— От завтра і почнемо питати.

— А ти думаєш ці, як їх — «політики» — захочуть допомогти тобі стати президентом?

— Я думаю, якщо деякі клани не зупинились навіть перед тим, аби витягнути мене для президентства з минулого, то потреба в отакій, як я, відстороненій людині дійсно існує. Основне — це не потрапити в руки того клану, який хотів зробити з мене бездушну маріонетку. Та й до Мар’яниного клану бажано не попадати — вб’ють.

Михась раптом якось зовсім безтурботно розсміявся:

— А що ти з нею зробиш, якщо раптом справді станеш президентом?

Лесь роздратовано похитав головою:

— Лягаємо спати, а то вже півночі базікаємо, а завтра в нас справ по саме горло — треба дізнатись, де ж та столиця, та й їжею запастися. Все, на добраніч, Михасю.

— На добраніч, Лесю — майбутній президенте.

— Гей, чуєш, дєду! — гукнув, виходячи з кущів, Михась до діда, що мирно собі чимчикував по дорозі.

Той навіть не обернувся, лише надав ходи — наскільки це дозволяла йому старість. Лесь вже звик до цього — люди боялися одне одного, тому що той, кого ти зустрінеш, міг виявитися з іншого, ворожого твоєму, клану, і тоді… Тому краще втекти, поки не пізно! Це засіло в людях глибоко, так глибоко, що, здається, нічим і не витравити, але хіба є в людині щось таке, чого не можна переінакшити? Може й є, але тільки не цей страх перед ближнім своїм.

Тим часом Михась вже наздогнав діда і схопив його ззаду за брудну свиту. Тепер Лесь мав змогу спокійно роздивитися діда. Той був одягнутий в стару, діряву свиту, взутий в саморобні, надзвичайно поношені постоли, з обличчям, на якому більше відбилась не старість, а якась усепроникна сірість. Словом, перед ними був типовий представник цієї дивної епохи, цього дивного народу, до якого належав і Лесь, що за всіма характеристиками мав жити щасливим життям, але чомусь не зміг, чи не схотів…

— Ви не могли б нам підказати дорогу на столицю? — якомога чемніше, аби заспокоїти украй переляканого діда, спитав Лесь.

— Дорогу на столицю? Яку столицю — ту, що зараз? А хіба зараз є столиця? — заговорив скоромовкою дід.

— Так, і зараз десь повинна бути столиця.

— Столиця — чого?

Лесь трохи здивовано глянув на діда — в його голосі йому вчулася іронія. І раптом до нього дійшов зміст дідових слів — а дійсно, столиця чого? Ні держави, ні нації — одні клани.

— Столиця всіх кланів, — за нього відповів Михась.

— А, ну якщо так, то не знаю. Звідки дідові знати, де столиця всіх кланів! Колись дід знав інші столиці, а тепер — що ж поробиш, коли дід такий старий.

— Скільки ж дідові років? — спитав його Лесь.

Дід не відповів, лише уважно глянув на нього.

— Ти мені когось нагадуєш, — сказав він.

Лесь уважно придивився до нього. Так, і він вбачав у цьому старому чоловікові щось давно знайоме.

— Твого батька, хлопче, випадково звали не Лесем? — раптом спитав його старий.

— Так, мого батька справді звали Лесем, — майже машинально збрехав — його ж напевно шукають! — Лесь. — На жаль, він недавно помер.

— Отак і побачилися, — похитав головою старий. — А я його в молодості добре знав — вчилися разом. Потім він поїхав десь за кордон, а я хотів щось змінити, тому і залишився тут… вірніше там, — старий непевно махнув рукою — а власне, я… — тут він якось винувато посміхнувся — точно і не знаю, де тепер Україна. Словом, я щось хотів змінити, але нічого не вийшло. Сам не знаю чому. Не вийшло і все… — Старий задумався. Потім, по задумі, сказав: — Може, твій батько правильно зробив, що виїхав — він завжди був більшим реалістом. Є речі, які не можна змінити — хоч голову розбий.

— Не думаю, щоб він був більшим реалістом, ніж ви, — сказав Лесь.

— Але ти вже інший, — промовив старий. — Звичайно, ти вже знаєш набагато більше, ніж твій батько — тепер усі без жодних ілюзій — вони залишилися в минулому.

— Без жодних ілюзій… — повторив за ним Лесь.

— Так ви не знаєте дорогу на столицю?

— Я навіть не знаю, столицею чого вона тепер має бути, — відповів дід.

— Ясно, — сказав Лесь.

Він зібрався був уже прощатися, поки цей старий не задав