Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

Модест Матвійович узяв список і оглянув його на відстані витягнутої руки.

— Усе правильно, — сказав він поблажливо. — Просто ви, Привалов, не в курсі. Особи, записані з номера четвертого по номер двадцять п’ятий і останній включно, занесені до списку осіб, допущених до нічних робіт посмертно. В порядку визнання їхніх заслуг у минулому. Тепер вам зрозуміло?

Я очманів, бо звикнути до всього цього було все-таки дуже важко.

— Займайте свій пост, — велично сказав Модест Матвійович. — Я зі свого боку та від імені адміністрації вітаю вас, товаришу Привалов, із прийдешнім Новим роком і бажаю вам у Новому році відповідних успіхів як у роботі, так і в особистому житті.

Я теж побажав йому відповідних успіхів і вийшов у коридор.

Дізнавшись учора про те, що мене призначили черговим, я зрадів: я планував закінчити один розрахунок для Романа Ойри-Ойри. Однак тепер я відчував, що не усе так просто. Перспектива провести ніч в інституті постала переді мною в цілком іншому світлі. Я й раніше засиджувався на роботі допізна, коли чергові задля економії вже вимикали чотири лампи з п’яти в кожному коридорі й доводилося пробиратися до виходу повз якісь волохаті рухливі тіні. Попервах це справляло на мене дуже сильне враження, потім я звик, а потім знову відвик, коли, повертаючись якось великим коридором, почув позаду розмірене цок-цокцок кігтів по паркету і, озирнувшись, побачив якусь фосфоруючу тварину, що явно бігла моїми слідами. Щоправда, коли мене зняли з карниза, з’ясувалося, що то був звичайний живий песик одного зі співробітників. Співробітник приходив вибачатись, Ойра-Ойра прочитав мені глузливу лекцію про шкідливість забобонів, але певний осад у мене в душі все-таки залишився. Першим ділом заговорю демонів, подумав я.

Біля входу до приймальні директора мені зустрівся похмурий Вітько Корнєєв. Він похмуро кивнув і хотів пройти повз, але я зловив його за рукав.

— Ну? — запитав грубий Корнєєв, зупиняючись.

— Я сьогодні чергую, — повідомив я.

— Ну й дурень, — відрізав Корнєєв.

— Грубий ти все-таки, Вітько, — сказав я. — Не буду я з тобою більше спілкуватись.

Вітько відтягнув пальцем комір светра і з цікавістю подивився на мене.

— А що ж ти будеш? — запитав він.

— Та вже знайду що, — сказав я, дещо розгубившись.

Вітько раптом пожвавішав.

— Зачекай-но, — сказав він. — Ти що, в перший раз чергуєш?

— Так.

— Ага, — сказав Вітько. — І що ти робитимеш?

— Згідно інструкції, — відповів я. — Заговорю демонів і ляжу спати. На предмет самозаймання. А ти куди підеш?

— Та збирається там одна компанія, — невизначено сказав Вітько. — У Вірочки… А це в тебе що? — Він узяв у мене список. — А, мертві душі…

— Нікого не пушу, — сказав я. — Ні живих, ні мертвих.

— Правильне рішення, — сказав Вітько. — Архіправильне. Тільки приглянь у мене в лабораторії. Там у мене дубль працюватиме.

— Чий дубль?

— Мій дубль, звичайно. Хто мені свого віддасть? Я його там замкнув, ось, візьми ключ, якщо ти черговий.

Я взяв ключ.

— Слухай, Вітько, години до десятої нехай він попрацює, але потім я все знеструмлю. У відповідності із законодавством.

— Гаразд, там видно буде. Ти Едика не зустрічав?

— Не зустрічав, — сказав я. — І не забивай мені баки. О десятій годині я все знеструмлю.

— А я хіба проти? Знеструмлюй, будь ласка. Хоч усе місто.

Несподівано двері приймальні відчинились, і в коридор вийшов Янус Полуектович.

— Так, — промовив він, побачивши нас.

Я шанобливо вклонився. З обличчя Януса Полуектовича було видно, що він забув, як мене звати.

— Прошу, — сказав він, подаючи мені ключі. — Адже ви черговий, якщо я не помиляюся… До речі… — Він повагався. — Яз вами не розмовляв учора?

— Так, — сказав я, — ви заходили до електронного залу.

Він покивав.

— Так-так, справді… Ми говорили про практикантів…

— Ні, — заперечив я шанобливо, — не зовсім так. Це з приводу вашого листа до Центракадемпостачу. Про електронну приставку.

— Ах ось як, — сказав він. — Ну добре, бажаю вам спокійного чергування… Вікторе Павловичу, можна вас на хвильку?

Він узяв Вітька під руку і повів коридором, а я увійшов до приймальні. У приймальні другий Янус Полуектович замикав сейфи. Побачивши мене, він сказав: «Так», і знову заходився подзенькувати ключами. Це був А-Янус, я вже трішечки навчився розрізняти їх. A-Янус виглядав дещо молодшим, був непривітний, завжди коректний і небалакучий. Розповідали, що він багато працює, і люди, котрі знали його давно, стверджували, що цей посередній адміністратор неспішно, та вірно перетворюється на видатного вченого. У-Янус, натомість, був завжди ласкавий, завжди уважний і мав дивну звичку запитувати: «Я з вами не розмовляв учора?» Подейкували, що він сильно подався останнім часом, хоч і залишався вченим зі світовим ім’ям. І все-таки А-Янус і У-Янус були одним і тим же чоловіком. Все це мені ніяк не вкладалося в голові. Була в цьому якась умовність. Я навіть підозрював, що це просто метафора.

А-Янус замкнув останній замок, вручив мені частину ключів і, холодно попрощавшись, пішов. Я всівся за стіл референта, поклав перед собою список і зателефонував до себе в електронний зал. Ніхто не озвався, очевидно, дівчата вже розійшлися. Була чотирнадцята година тридцять хвилин.

О чотирнадцятій тридцять одну до приймальні, шумно віддихуючись і тріскочучи паркетом, увалився Федір Симеонович Ківрін, визначний маг і чаклун, завідувач відділу Лінійного Щастя. Федір Симеонович славився невиправним оптимізмом і вірою у прекрасне майбутнє. У нього було дуже бурхливе минуле. При Івані Васильовичу — царю Грозному — опричники тодішнього міністра державної безпеки Малюти Скуратова з жартами та примовками спалили його за доносом сусіда-дяка у дерев’яній лазні як чаклуна; при Олексії Михайловичу — царю Найтихшому — його били киями нещадно і спалили у нього на голій спині повне рукописне зібрання його творів; при Петрі Олексійовичу — царю Великому — його спочатку повісили як знавця хімії та гірничої справи, та не потрафивши чимось князеві-кесарю Ромодановському, він потрапив на каторгу на тульський зброярський завод, звідтіля втік до Індії, довго мандрував, кусаний був отруйними зміями та крокодилами, невідчутно перевершив йогу, знову повернувся у Росію у розпал пугачовщини, був звинувачений як зцілювач бунтівників, обезніздрений і висланий до Соловця навічно. У Соловці знову мав безліч різних неприємностей, поки не прибився до НДІЧАВО, де незабаром обійняв посаду завідуючого відділом і останнім часом багато працював над проблемами людського щастя, самовіддано борючись із тими колегами, котрі базою щастя вважали