Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

нещаслива і навіть, може, помре. Як ось цей помер. Учена рада вжахнулася. Затія Вибігаллова оберталась якимось моторошним боком. Була створена комісія для перевірки Вибігаллової роботи. Але той, не розгубившись, представив дві довідки, з яких витікало, по-перше, що троє лаборантів його лабораторії щорічно виїжджають працювати до підшефного радгоспу, і, по-друге, що він, Вибігалло, колись був в’язнем царизму, а тепер регулярно читає популярні лекції в міському лекторії та на периферії. І поки ошелешена комісія намагалась розібратися в логіці того, що коїться, він неквапно вивіз із підшефного рибзаводу (в порядку зв’язку з виробництвом) чотири вантажівки оселедцевих голів для визріваючого антропоїда, невдоволеного шлунково. Комісія писала звіт, а нажаханий інститут чекав подальших подій. Вибігаллові сусіди по поверху брали відпустки за свій рахунок.

— Куди ж дзенькнути? — запитав я.

— Дзенькнути, кажеш? А додому, куди ж ще в Новий рік. Мораль повинна бути, милий. Новий рік удома зустрічати треба. Так це виходить по-нашому, нес па? [1]

— Я знаю, що додому. За яким номером?

— А ти, це-во, у книжечку зазирни. Грамотний? От і зазирни, значиться, у книжечку. В нас секретів немає, не те в інших різних. Ан мас[2].

— Добре, — сказав я. — Дзенькну.

— Дзенькни, мон шер, дзенькни. А кусатись він почне, так ти його по писку, не соромся. Се ля ві[3].

Я набрався хоробрості й буркнув:

— А ми ж із вами на брудершафт не пили.

— Пардон?

— Нічого, це я так, — сказав я.

Якийсь час він дивився на мене своїми прозорими очима, в яких нічогісінько не виражалося, потім проказав:

— А нічого, то й добре, що нічого. Зі святом тебе, з наступаючим. Бувай здоровий. Арівуар[4], значиться.

Він надягнув вушанку і пішов. Я похапцем відчинив кватирку. Влетів Роман Ойра-Ойра в зеленому пальті зі смушевим коміром, поворушив горбатим носом і поцікавився:

— Вибігалло забігалло?

— Забігалло, — буркнув я.

— Н-так, — сказав він. — Це оселедець. Тримай ключі. Знаєш, куди він одну вантажівку скинув? Під вікнами в Жіана Жіакомо. Просто під кабінетом. Новорічний подаруночок. Викурю-но я в тебе тут сигарету.

Він упав у величезне шкіряне крісло, розстебнув пальто і закурив.

— Ану, займися, — сказав він. — Дано: запах оселедцевого розсолу, інтенсивність шістнадцять мікросокир, кубатура… — Він оглянув кімнату. — Ну, сам зметикуєш, рік на зламі, Сатурн у сузір’ї Терезів… Виводь!

Я почухав за вухом.

— Сатурн… Що ти мені про Сатурн… А вектор магістатум який?

— Ну, брате, — сказав Ойра-Ойра, — це ти сам повинен…

Я почухав за другим вухом, прикинув подумки вектор і провів, затинаючись, акустичний вплив (промовив заклинання). Ойра-Ойра затиснув ніс. Я вискубнув із брови дві волосинки (страшенно боляче і нерозумно) та поляризував вектор. Запах знову подужчав.

— Погано, — з докором сказав Ойра-Ойра. — Що ти робиш, учню чарівника? Ти що, не бачиш, що кватирка відчинена?

— А, — сказав я, — правильно. — Я врахував дивергенцію і ротор, спробував подумки розв’язати рівняння Стокса, заплутався, вискубнув, дихаючи ротом, ще дві волосинки, принюхався, пробурмотів заклинання Ауерса і вже було зібрався вискубнути ще волосинку, але тут виявилося, що приймальня провітрилась природним способом, і Роман порадив мені економити брови та зачинити кватирку.

— Задовільно, — сказав він. — Займемось матеріалізацією.

Деякий час ми займались матеріалізацією. Я створював груші, а Роман вимагав, щоб я їх їв. Я відмовлявся їсти, і тоді він змушував мене створювати знову. «Працюватимеш, поки не вийде щось їстівне, — казав він. — А це віддаси Модестові. Він у нас Камноєдов». Кінець кінцем я створив справжню грушу — велику, жовту, м’яку, як масло, і гірку, як хіна. Я її з’їв, і Роман дозволив мені відпочити.

Тоді ж приніс ключі бакалавр чорної магії Магнус Федорович Редькін, огрядний, як завжди заклопотаний і страшенно ображений. Бакалавра він отримав триста років тому за винайдення спідніх-невидимок. Відтоді він ці спідні все удосконалював і удосконалював. Спідні-невидимки перетворилися у нього спершу на кюлотиневидимки, потім на штани-невидимки, і нарешті зовсім недавно про них почали говорити як про брюки-невидимки. І ніяк він не міг їх налагодити. На останньому засіданні семінару з чорної магії, коли він робив чергову доповідь «Про деякі нові властивості брюк-невидимок Редькіна», його знову спіткала невдача. Під час демонстрації модернізованої моделі щось там заїло в ґудзиковопідтяжковому механізмі, і брюки, замість того, щоб зробити невидимим винахідника, раптом із дзвінким клацанням зробились невидимі самі. Дуже незручно вийшло. Однак головним чином Магнус Федорович працював над дисертацією, тема якої звучала так: «Матеріалізація та лінійна натуралізація Білої Тези як аргументу достатньо довільної функції сигма не зовсім уявного людського щастя».

Тут він досяг значних і важливих результатів, з яких витікало, що людство буквально купалося б у невимовному щасті, якби тільки вдалося знайти саму Білу Тезу, а головне — зрозуміти, що це таке і де її шукати.

Згадка про Білу Тезу зустрічалась тільки в щоденниках Бен Бецалеля. Бен Бецалель нібито виділив Білу Тезу як побічний продукт якоїсь алхімічної реакції і, не маючи часу займатися таким дріб’язком, вмонтував її як допоміжний елементу якийсь свій прилад. В одному з останніх мемуарів, написаних уже у в’язниці, Бен Бецалель повідомляв: «І можете ви собі уявити? Та Біла Теза не виправдала-таки моїх сподівань, не виправдала. І коли я зрозумів, яка від неї могла бути користь — я говорю про щастя для всіх людей, скільки їх є, — я вже забув, куди ж я її вмонтував». За інститутом числилося сім приладів, яка належали колись Бен Бецалелю. Шість із них Редькін розібрав до гвинтика і нічого особливого не знайшов. Сьомим приладом був диван-транслятор. Але на диван наклав руку Вітько Корнєєв, і у простій душі Редькіна зачаїлися найчорніші підозри. Він почав стежити за Вітьком. Вітько одразу озвірів. Вони посварились і стали затятими ворогами, і залишались ними по сьогоднішній день. До мене як до представника точних наук Магнус Федорович ставився доброзичливо, хоча й засуджував мою дружбу з «цим плагіатором». Назагал Редькін був непоганим чоловіком, дуже працелюбним, дуже наполегливим, абсолютно позбавленим користолюбства. Він проробив величезну роботу, зібравши велетенську колекцію найрізноманітніших визначень щастя. Там були найпростіші негативні визначення («Не в грошах щастя»), найпростіші позитивні визначення («Найвище задоволення, повне вдоволення, успіх, удача»), визначення казуїстичні («Щастя є відсутність нещастя») та парадоксальні («Найщасливішими є блазні, дурні, бовдури та недбайливі, бо докорів сумління вони не знають, привидів та інших примар не жахаються, страхом прийдешніх бідувань не терзаються, надією майбутніх благ не зваблюються»).

Магнус Федорович поклав на стіл коробочку з ключем і, недовірливо дивлячись на нас спідлоба, сказав:

— Я ще визначення знайшов.

— Яке? — запитав я.

— Щось на кшталт