Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

— Звичайно, хочемо, — сказав Роман.

Магнус Федорович витягнув записник і, затинаючись, прочитав:

Ви запитуєте:

Що вважаю

Я найвищим щастям на землі?

Дві речі:

Змінювати ось так само стан духовний,

Як пенні виміняв би я на шилінг,

Юної дівчини

Почути співи

Не на шляху моєму, а потому,

Як у мене дорогу розпитала.

— Нічого не зрозумів, — сказав Роман. — Дайте я прочитаю очима.

Редькін віддав йому записник і пояснив:

— Це Крістофер Лог. З англійської.

— Чудові вірші, — сказав Роман.

Магнус Федорович зітхнув.

— Одні одне кажуть, інші — інше.

— Важко, — сказав я зі співчуттям.

— Правда ж? Ну як тут усе пов’язати? Дівчини почути співи… І ще й не всякі співи, а щоб дівчина була юна, знаходилась не на його шляху, та ще й тільки після того, як у нього про дорогу запитає… Хіба ж так можна? Хіба такі речі алгоритмізуються?

— Навряд, — сказав я. — Я б не взявся.

— Ось бачите! — підхопив Магнус Федорович. — А ви в нас завідувач обчислювального центру! Кому ж тоді?

— А може, його взагалі немає? — сказав Роман голосом кінопровокатора.

— Чого?

— Щастя.

Магнус Федорович відразу образився.

— Як же його немає, — з гідністю сказав він, — коли я сам його неодноразово відчував?

— Вимінявши пенні на шилінг? — запитав Роман.

Магнус Федорович образився ще більше і вирвав у нього записник.

— Ви ще молодий… — почав він.

Аж тут пролунав гуркіт, тріск, блиснуло полум’я і запахло сіркою. Посередині приймальні з’явився Мерлін. Магнус Федорович, шарахнувшись від несподіванки до вікна, сказав: «Тьху на вас!» — і вибіг геть.

— Good God! — сказав Ойра-Ойра, протираючи запорошені очі. — Canst thou not come in by usual way as decent people do?.. Sir[5], — додав він.

— Beg thy pardon[6], — сказав Мерлін самовдоволено і з утіхою подивився на мене. Напевне, я був блідий, бо дуже злякався самозаймання.

Мерлін поправив на собі побиту міллю мантію, жбурнув на стіл в’язку ключів і промовив:

— Ви помітили, сери, які надворі погоди?

— Передбачені, — сказав Роман.

— Достоту, сер Ойра-Ойра! Достоту передбачені!

— Корисна штука — радіо, — сказав Роман.

— Я радіо не слухаю, — мовив Мерлін. — У мене свої методи.

Він потрусив подолом мантії та піднявся на метр над підлогою.

— Люстра, — сказав я, — обережніше.

Мерлін подивився на люстру і ні сіло ні впало почав:

— О ви, просякнуті духом західного матеріалізму, низького меркантилізму та утилітаризму, чия спіритуальна ницість не здатна піднестися над мороком і хаосом дріб’язкових похмурих клопотів… Не можу не згадати, дорогі сери, як минулого року ми з сером головою райради товаришем Переяславльським…

Ойра-Ойра відверто позіхнув, мені теж стало тоскно. Мерлін був би, ймовірно, ще гірший за Вибігаллу, якби не був таким архаїчним та самовпевненим. Через чиюсь неуважність йому вдалось просунутися в завідувачі відділу Передбачень і Пророцтв, бо в усіх анкетах він писав про свою непримиренну боротьбу проти імперіалізму янкі ще в ранньому Середньовіччі, додаючи до анкет нотаріально завірені машинописні копії відповідних сторінок із Марка Твена. Надалі ж, у зв’язку зі змінами внутрішньої обстановки та потеплінням міжнародного клімату, він був знову переведений на своє місце завідувача бюро погоди і тепер, як і тисячу років тому, займався передбаченнями атмосферних явищ — і за допомогою магічних засобів, і на основі поведінки тарантулів, посиленні ревматичного болю та прагненні соловецьких свиней залягти в грязюку чи вийти з неї. Втім, основним постачальником його прогнозів було найвульгарніше радіоперехоплення, здійснюване детекторним приймачем, за чутками, викраденим ще у двадцяті роки з соловецької виставки юних техніків. У інституті його тримали з поваги до років. Він був у великій дружбі з Наїною Київною Горинич і разом із нею займався колекціонуванням та розповсюдженням чуток про появу в лісах велетенської волохатої жінки і про захоплення однієї студентки сніговим чоловіком з Ельбрусу. Говорили також, що час від часу він бере участь у нічних чуваннях на республіканській Лисій Горі з Ха Ем Вієм, Хомою Брутом та іншими хуліганами.

Ми з Романом мовчали і чекали, коли він щезне. Але він, упакувавшись у мантію, зручно розташувався під люстрою і затягнув довгу, усім давно вже осточортілу оповідь про те, як він, Мерлін, і голова соловецької райради товариш Переяславльський здійснювали інспекторський вояж по району. Вся ця історія була чистісінькою брехнею, бездарним і кон’юнктурним перелицюванням Марка Твена. Про себе він говорив у третій особі, а Переяславльського інколи, збиваючись, називав королем Артуром.

— Отже, голова райради і Мерлін вирушили у дорогу і приїхали до пасічника, Героя Праці сера Відлюденка, котрий був добрим рицарем і знатним медозбором. І сер Відлюденко доповів про свої трудові успіхи і полікував сера Артура від радикуліту бджолиною отрутою. І сер голова райради прожив там три дні, і радикуліт його затих, і вони рушили у дорогу, і у дорозі сер Ар… голова райради сказав: «Я не маю меча». — «Не біда, — сказав йому Мерлін, — я добуду тобі меч». І вони доїхали до великого озера, і бачить Артур: з озера піднялась рука, мозолиста і своя, і в тій руці серп і молот. І сказав Мерлін: «Ось той меч, про який я казав тобі…».

У цю мить пролунав телефонний дзвінок, і я радісно схопив слухавку.

— Алло, — сказав я. — Алло, вас слухають.

У слухавці щось бурмотіли, і гугняво тягнув Мерлін: «І біля Лежньова вони зустріли сера Пеллінора, одначе Мерлін зробив так, що Пеллінор не помітив голову райради…».

— Сер громадянин Мерлін, — сказав я. — Чи не можна трохи тихіше? Я нічого не чую.

Мерлін замовк із виглядом людини, ладної продовжити будь-якої миті.

— Алло, — знову сказав я у слухавку.

— Хто біля апарата?

— А вам кого треба? — сказав я за старою звичкою.

— Ви мені це припиніть. Ви не в балагані, Привал ов.

— Винуватий, Модесте Матвійовичу. Черговий Привал ов слухає.

— Ось так. Доповідайте.

— Що доповідати?

— Слухайте, Привал ов. Ви знову поводитесь, як я не знаю хто. З ким ви там розмовляли? Чому на посту сторонні? Чому, порушуючи трудове законодавство, в інституті після закінчення робочого дня перебувають люди?

— Це Мерлін, — сказав я.

— Женіть його втришиї!

— Із задоволенням, — сказав я. (Мерлін, безсумнівно підслуховуючи, вкрився плямами, сказав: «Гр-рубіян!» — і розтанув у повітрі.)

— Із задоволенням чи без задоволення — це мене не обходить. А ось тут надійшов сигнал, що довірені вам ключі ви звалюєте купою на столі, замість того, щоб замикати їх у ящик.

Вибігалло доніс, подумав я.

— Ви чому мовчите?

— Буде виконано.

— У такому от аксепті, — сказав Модест Матвійович. —