Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

— Ми це теж знаємо, — тихенько сказав Роман.

— Ви це припиніть, — сказав лискучий, повертаючись до нього. — Ви тут не в пивній, ви тут в установі. Що ви, власне, маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що це не диван, — сказав Роман. — Або, в доступній для вас формі, це не зовсім диван. Це прилад, що має зовнішній вигляд дивана.

— Я попросив би припинити ці натяки, — рішуче обірвав лискучий. — З приводу доступної форми і все таке. Давайте кожен робити свою справу. Моя справа — припинити розбазарювання, і я його припиняю.

— Так, — голосно сказав сивоволосий. Відразу стало тихо. — Я розмовляв із Крістобалем Хозевичем і з Федором Симеоновичем. Вони вважають, що цей диван-транслятор являє собою лише музейну цінність. Свого часу він належав королю Рудольфу Другому, тож історична цінність його є безсумнівною. Крім того, два роки тому, якщо пам’ять мені не зраджує, ми вже виписували серійний транслятор… Хто його виписував, ви не пам’ятаєте, Модесте Матвійовичу?

— Одну хвилинку, — сказав лискучий Модест Матвійович і почав швидко гортати записник. —

Одну хвилиночку… Транслятор двоходовий ТДХ-80Є Кітежградського заводу… На замовлення товариша Бальзамо.

— Бальзамо працює на ньому цілодобово, — сказав Роман.

— І барахло цей ТДХ, — додав Корнєєв. — Вибірковість на молекулярному рівні.

— Так-так, — сказав сивоволосий. — Д пригадую. Була доповідь про дослідження ТДХ. Справді, крива селективності не гладенька… Так. А цей… е… диван?

— Ручна робота, — швидко сказав Роман. — Безвідмовний. Конструкції Лева Бен Бецалеля. Бен Бецалель збирав і налагоджував його триста років…

— Ось! — сказав лискучий Модест Матвійович. — Ось як треба працювати! Дідуган, а все робив самотужки.

Дзеркало раптом прокашлялось і сказало:

— Всі вони помолоділи, пробувши годину в воді, і вийшли з неї такими ж гарними, рожевими, молодими і здоровими, сильними і життєрадісними, якими були у двадцять років.

— Достоту, — сказав Модест Матвійович. Дзеркало говорило голосом сивоволосого.

Сивоволосий досадливо поморщився.

— Не будемо вирішувати це питання зараз, — промовив він.

— А коли? — запитав грубий Корнєєв.

— У п’ятницю на Вченій раді.

— Ми не можемо розбазарювати реліквії, — вставив Модест Матвійович.

— А ми що будемо робити? — запитав грубий Корнєєв.

Дзеркало забубоніло погрозливим замогильним голосом:

Бачив я сам, як, підібравши чорнії шати,

Йшла босоніж Канідія, простоволоса, з виттям,

З нею Саґана, старіша літами, і бліді обидві.

Страшні були з виду. І почали вони нігтями землю

Обидві копати і чорне ягня шматувати зубами…

Сивоволосий, весь зморщившись, підійшов до дзеркала, запустив у нього руку по плече і чимось клацнув. Дзеркало замовкло.

— Так, — сказав сивоволосий. — Питання про вашу групу ми теж вирішимо на раді. А ви… — З обличчя його було видно, що він забув ім’я та по батькові Корнєєва, — ви поки утримайтесь… е… від відвідин музею.

З цими словами він вийшов з кімнати. Через двері.

— Домоглися свого, — сказав Корнєєв крізь зуби, дивлячись на Модеста Матвійовича.

— Розбазарювати не дам, — коротко відповів той, засовуючи до внутрішньої кишені записник.

— Розбазарювати! — сказав Корнєєв. — Плювати вам на все це. Вас звітність турбує. Зайву графу заводити ліньки.

— Ви це припиніть, — сказав невблаганний Модест Матвійович. — Ми ще створимо комісію і подивимось, чи не пошкоджена реліквія…

— Інвентарний номер одинадцять двадцять три, — упівголоса додав Роман.

— У такому ось аксепті, — урочисто промовив Модест Матвійович, повернувся і побачив мене. — А ви що тут робите? — поцікавився він. — Чому це ви тут спите?

— Я… — почав було я.

— Ви спали на дивані, — проголосив крижаним тоном Модест, просвердлюючи мене поглядом контррозвідника. — Вам відомо, що це прилад?

— Ні, — сказав я. — Тобто тепер відомо, звичайно.

— Модесте Матвійовичу! — вигукнув горбоносий Роман. — Це ж наш новий програміст, Сашко Привалов!

— А чому він тут спить? Чому не в гуртожитку?

— Він ще не зарахований, — сказав Роман, обіймаючи мене за талію.

— Тим паче!

— Отже, нехай спить на вулиці? — злобно запитав Корнєєв.

— Ви це припиніть, — сказав Модест. — Є гуртожиток, є готель, а тут музей, держустанова. Якщо всі спатимуть у музеях… Ви звідки?

— З Ленінграда, — сказав я похмуро.

— Ось якщо я поїду в Ленінград і піду спати в Ермітаж?

— Будь ласка, — сказав я, стенаючи плечима.

Роман усе ще тримав мене за талію.

— Модесте Матвійовичу, ви абсолютно праві, непорядок, але сьогодні він ночуватиме у мене.

— Це інша справа. Це будь ласка, — великодушно дозволив Модест. Він хазяйським поглядом оглянув кімнату, побачив відбитки на стелі й відразу ж поглянув на мої ноги. На щастя, я був босоніж. — У такому ось аксепті, — сказав він, поправив дрантя на вішаку та вийшов.

— Б-бовдур, — вичавив із себе Корнєєв. — Пень. — Він сів на диван і взявся за голову. — Ну їх всіх до біса. Сьогодні ж уночі знову поцуплю.

— Спокійно, — ласкаво сказав Роман. — Нічого страшного. Нам просто трішечки не поталанило. Ти помітив, який це Янус?

— Ну? — сказав Корнєєв безнадійно.

— Це ж А-Янус.

Корнєєв підвів голову.

— І яка різниця?

— Величезна, — сказав Роман і підморгнув. — Тому що У-Янус полетів у Москву. І зокрема — з приводу цього дивана. Зрозумів, розкрадаче музейних цінностей?

— Слухай, ти мене рятуєш, — сказав Корнєєв, і я вперше побачив, як він усміхається.

— Справа у тому, Сашко, — сказав Роман, звертаючись до мене, — що в нас ідеальний директор. Він один у двох особах. Є А-Янус Полуектович і У-Янус Полуектович. У-Янус — це видатний учений міжнародного класу. Що ж до А-Януса, то це доволі пересічний адміністратор.

— Близнюки? — обережно запитав я.

— Та ні, це одна й та ж сама людина. Тільки вона одна у двох особах.

— Зрозуміло, — сказав я і почав взувати черевики.

— Нічого, Сашко, скоро дізнаєшся, — сказав Роман підбадьорливо.

Я підняв голову.

— Тобто?

— Нам потрібен програміст, — проникливо сказав Роман.

— Мені дуже потрібен програміст, — підтримав його Корнєєв, пожвавлюючись.

— Усім потрібен програміст, — буркнув я, повертаючись до черевиків. — І прошу без гіпнозу та всяких там зачарованих місць.

— Він уже здогадується, — сказав Роман.

Корнєєв хотів щось сказати, але за вікном пролунали крики.

— Це не наш п’ятак! — репетував Модест.

— А чий же це п’ятак?

— Я не знаю, чий це п’ятак! Це не моя справа! Це ваша справа — ловити фальшивомонетників, товаришу сержанте!..

— П’ятак вилучено у такого собі Привалова, котрий проживає тут у вас, у Хатнакурножі!..

— Ах, у Привалова? Я відразу подумав, що він злодюга!

Докірливий голос А-Януса промовив:

— Ну-ну, Модесте Матвійовичу!..

— Ні, вибачте, Янусс Полуектовичу! Цього не можна так облишити! Товаришу сержанте, пройдімо!.. Він у будинку… Янусе Полуектовичу, встаньте біля вікна, щоб він не вистрибнув! Я доведу! Я не дозволю кидати тінь на товаришку Горинич!..

У мене недобре похололо всередині. Але