Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

Я зник.

Це було дуже дивне відчуття. Усе залишилося на місці, все, крім мене. Але Роман не дав мені насититись новими переживаннями.

— Це кепка-невидимка, — просичав він. — Відійди убік і помовчуй.

Я навшпиньках відбіг у куток і сів під дзеркало. Тієї ж миті до кімнати увірвався збуджений Модест, волочачи за рукав юного сержанта Ковальова.

— Де він? — заволав Модест, озираючись.

— Ось, — сказав Роман, показуючи на диван.

— Не хвилюйтесь, стоїть на місці, — додав Корнєєв.

— Я запитаю, де цей ваш… програміст?

— Який програміст? — здивувався Роман.

— Ви це припиніть, — сказав Модест. — Тут був програміст. Він стояв у штанах і без черевиків.

— Ах, от що ви маєте на увазі, — засміявся Роман. — Але ж ми пожартували, Модесте Матвійовичу. Не було тут ніякого програміста. Це було просто… — Він зробив якийсь рух руками, і посеред кімнати виник чоловік у майці та в джинсах. Я бачив його зі спини й нічого про нього сказати не можу, але юний Ковальов похитав головою і сказав:

— Ні, це не він.

Модест обійшов примару довкола, бурмочучи:

— Майка… штани… без черевиків… Він! Це він.

Мара щезла.

— Та ж ні, це не той, — сказав сержант Ковальов. — Той був молодий, без бороди…

— Без бороди? — перепитав Модест. Він був сильно збентежений.

— Без бороди, — підтвердив Ковальов.

— М-м-м… — сказав Модест. — Аякна мене, він мав бороду…

— Так, я вручаю вам повістку, — сказав юний Ковальов і протягнув Модестові аркушик паперу казенного вигляду. — А ви вже самі розбирайтеся зі своїм Приваловим і зі своєю Горинич…

— А я вам кажу, що це не наш п’ятак! — заволав Модест. — Я про Привалова нічого не кажу, можливо, Привалова і взагалі немає як такого… Але товаришка Горинич наша співробітниця!..

Юний Ковальов, притискаючи руки до грудей, намагався щось сказати.

— Я вимагаю розібратися негайно! — верещав Модест. — Ви мені це припиніть, товариші міліція! Дана повістка кидає тінь на весь колектив! Я вимагаю, щоб ви переконалися!

— У мене наказ… — почав було Ковальов, але Модест із криком: «Ви це припиніть! Я наполягаю!» — кинувся на нього і поволік із кімнати.

— В музей поволік, — сказав Роман. — Сашко, де ти? Знімай кепку, ходімо подивимось…

— Може, краще не знімати? — запитав я.

— Знімай, знімай, — підбадьорив Роман. — Ти тепер фантом. У тебе тепер ніхто не вірить — ні адміністрація, ні міліція…

Корнєєв сказав:

— Ну, я пішов спати. Сашко, ти приходь після обіду. Подивишся наш парк машин і взагалі…

Я зняв кепку.

— Ви це припиніть, — сказав я. — Я у відпустці.

— Ходімо, ходімо, — наполягав Роман.

У передпокої Модест, вчепившись однією рукою в сержанта, другою відмикав здоровенний висячий замок. «Зараз я вам покажу наш п’ятак! — кричав він. — Усе заприбутковано… Все на місці». — «Та я нічого не кажу, — мляво захищався Ковальов. — Я тільки кажу, що п’ятаків може бути не один…» Модест відчинив двері, і ми всі увійшли у велике приміщення.

То був цілком пристойний музей — зі стендами, діаграмами, вітринами, макетами та муляжами. Загальний вигляд найбільше нагадував музей криміналістики: багато фотографій і неапетитних експонатів. Модест відразу заволік сержанта кудись за стенди, і там вони удвох загуділи, яку бочку: «Ось наш п’ятак…» — «А я нічого й не кажу…» — «Товаришка Горинич…» — «А в мене наказ!..» — «Ви мені це припиніть!..»

— Поцікався, поцікався, Сашко, — сказав Роман, зробив широкий жест і сів у крісло біля входу.

Я пішов уздовж стіни. Я нічому не дивувався. Мені було просто дуже цікаво. «Вода жива. Ефективність 52 %. Допустимий осад 0,3» (старовинний прямокутний бутель із водою, корок залитий кольоровим воском). «Схема промислового добування живої води». «Макет живоводоперегінного куба». «Зілля приворотне Вешковського-Траубенбаха» (аптекарська баночка з ядучо-жовтою маззю). «Кров причинна звичайна» (запаяна ампула з чорною рідиною)… Над усім цим стендом висіла табличка: «Активні хімічні засоби. XII–XVIII ст.». Тут було ще багато пляшечок, баночок, реторт, ампул, пробірок, діючих і недіючих моделей установок для сублімації, перегонки та згущення, але я пішов далі.

«Меч-кладенець» (дуже заіржавілий дворучний меч із хвилястим лезом, прикутий ланцюгом до залізної стійки, вітрина ретельно опечатана). «Правий очний (робочий) зуб графа Дракули Задунайського (я не Кюв’є, але, судячи з цього зуба, граф Дракула Задунайський був чоловіком вельми дивним і неприємним). «Слід звичайний і слід вийнятий. Гіпсові відливки» (сліди, як на мене, не відрізнялися один від одного, але один відливок мав тріщину). «Ступа на стартовому майданчику. IX століття» (міцна споруда з сірого пористого чавуну)… «Змій Горинич, скелет, 1/25 нат. вел.» (схоже на скелет диплодока з трьома шиями)… «Схема роботи вогнедишної залози середньої голови»… «Чоботи-скороходи гравігенні, діюча модель» (дуже великі гумові чоботи)… «Килим-самолітгравізахисний. Діюча модель» (килим приблизно півтора на півтора з черкесом, що обіймає молоду черкеску на тлі рідних гір)…

Я дійшов до стенда «Розвиток ідеї філософського каменя», коли в залі знову з’явилися сержант Ковальов і Модест Матвійович. Судячи з усього, їм так і не вдалося зрушитися з мертвої точки. «Ви це припиніть», — мляво говорив Модест. «У мене наказ», — так само мляво відповідав Ковальов. «Наш п’ятак на місці…» — «Ось нехай стара прийде і дасть свідчення…» — «Що ж ми, по-вашому, фальшивомонетники?..» — «А я цього не казав…» — «Тінь на весь колектив…» — «Розберемось…» Ковальов мене не помітив, а Модест зупинився, мутно оглянув з ніг до голови, а потім підняв очі, мляво прочитав уголос: «Го-мунку-лус лабораторний, загальний вигляд», — і пішов далі.

Я рушив за ним, передчуваючи недобре. Роман чекав нас біля дверей.

— Ну як? — запитав він.

— Неподобство, — мляво сказав Модест. — Бюрократи.

— У мене наказ, — уперто повторив сержант Ковальов уже з передпокою.

— Ну, виходьте, Романе Петровичу, виходьте, — сказав Модест, подзенькуючи ключами.

Роман вийшов. Я сунувся було за ним, але Модест зупинив мене.

— Я перепрошую, — сказав він. — А ви куди?

— Як — куди? — запитав я слабким голосом.

— На місце, на місце йдіть.

— На яке місце?

— Ну, де ви там стоїте? Ви, перепрошую, це… хам-мункулс? То й стійте, де належить…

Я зрозумів, що загинув. І я б, напевне, загинув, бо Роман, вочевидь, теж розгубився, але в цю мить до передпокою з гупанням і гуркотом увалилася Наїна Київна, ведучи на мотузці здоровенного чорного цапа. При вигляді сержанта міліції цап мемекнув недобрим голосом і рвонув геть. Наїна Київна упала. Модест кинувся до передпокою, і зчинився несусвітній галас. З гуркотом покотилася порожня діжка. Роман схопив мене за руку і, прошепотівши: «Бігом, бігом!..» — кинувся до моєї кімнати. Ми зачинили за