Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Хто ти? — запитав він хлопця. — Чому вриваєшся без стуку?

Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до горла, шепотів:

— Оксанко, я прийшов. Що з тобою?

Дівчина сиділа, мов кам’яна. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.

— Прийшов? — прошепотіла вона. — Чого тобі?

— Оксанко, чому оцей тип тут? Хто він тобі?

— Ей, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!

— Бачу, — обурився Євген. — Проспіться, приведіть себе до людської подоби.

— Ксано, що це за хам? — захлинувся від образи Ниденко. — Вломився до твоєї квартири, ще й ображає! Це що, твоя давня любов?

— Облиште мене, — застогнала дівчина, — облиште мене всі!

— Оксанко, тікай звідси! Тікай з цієї ями.

— Ану, мерзотнику, забирайся звідси! — гримнув Ниденко, синіючи від злості. — Хіба не чуєш, тебе виганяють?

— Оксанко!

— Іди, йди, Євгене, — заплакала Оксана. — Я не можу, не можу…

— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?

— Софіє Гаврилівно! — Ниденко просунув голову в двері. — Тут прийшов якийсь хам, пристає до Оксанки.

— Той самий, — пробубонів дядя Митя.

— Проженіть його. Доки він буде мучити нас?

— Оксаночко! — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?

— Ану марш звідси! — схопив Ниденко хлопця за руку.

— Забирайся сам, слизняк!

— Ах, так! — Ниденко розмахнувся І вдарив Євгена по щоці.

— Наволоч! — Євген коротким ударом у щелепу повалив напасника на підлогу. Полетіли врізнобіч склянки, табуретки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.

— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?

Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.

— Битися? Я тобі покажу, як битися!

Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.

— Ти у мене одсидиш п’ятнадцять! Я тобі покажу, хто я такий!..

Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, заголосила:

— Як ти смієш хуліганити в моєму домі?

— Оксанко! — простягнув руки до дівчини Євген. — Чому ти мовчиш? Тікаймо звідси.

— Куди? — крізь сльози озвалася вона. — Що мені робити? Довкола одне болото.

— Гони його, дочко! — причитала мати. — Щоб і духу його не було! Покайся! Вже вони одного разу тебе повели з дому. Покайся!

Дядя Митя виступив з-за материної спини, показав пальцем на Євгена.

— Одречися від нього, дочко, побійся бога! Не слухай облудних слів.

— Замовкніть ви, божий шахраю! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого ви довели дівчину? Замість того, щоб допомогти, заплутуєте її в густу павутину.

Двері з коридору рвучко відчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.

— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?

— Громадянине, ваші документи, — суворо звернувся міліціонер, міряючи очима Євгена.

— Нема при собі, — похмуро відповів хлопець.

— Тоді пройдемо до відділення, будь ласка. Ви, товаришу… еее…

— Ниденко…

— Ви, громадянине Ниденко, теж. А до вас я зайду пізніше, складемо протокола. Ходімо.

— Нічого, нічого, — зловтішно примовляв Ниденко, — там тобі дадуть прикурити. Хуліган нещасний!

— Громадянине! — попередив міліціонер. — Прошу не виражатись. Прошу за мною.

Євген рушив до дверей, на мить зупинився, тихо покликав:

— Оксанонько!

Дівчина мов пробудилася, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягла руки до хлопця:

— Євгене…

— Оксано, покайся! — стукнула мати костуром об підлогу.

Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, забилася в риданні:

— Євгене, вернися… Євгене!.. Євгене!..

А мати стояла над нею, мов страшний привид, істерично вигукуючи:

— Покайся!.. Покайся!.. Покайся!..

Вже кілька днів минуло. Кілька днів… І вже вона сама в кімнаті. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…

Якимсь маренням промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. У свідомості звучать слова останньої розмови. Мати злобно й настирливо вимагала, щоб Оксана стала свідком Єгови, кричала, що іншого шляху нема, що сама доля підштовхує її до цього рішення. Що перед смертю вона хоче знати, любить її дочка чи ні.

Оксана спалахнула, й різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, посміху, зневаги, покори і облуди. Вона людина й воліє вибирати свій шлях сама.

Мати тіпалася в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металася біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро й жовчно говорила:

— Нічого не вдієш, чужа кістка… Скільки вовка не годуй, його до лісу тягне.

— Чужа? — стрепенулася Оксана. — Як чужа?

— Кажу те, що є, — холодно відповіла мати. — Я мовчала все життя, думала, що ти будеш вдячна. А ти віддячила он які Знай же…