Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Світ потьмарився в Оксаниних очах. Похололи руки й ноги.
— Хто ж? Хто? — прошепотіла вона.
— Горенко прізвище. Оксана Миколаївна Горенко.
— А де… батьки?
— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром, а матір бомбою пошматувало… В степу, під Харковом. Я прийняла роди в ямі. І одразу ж бахнуло. Її вбило, мене контузило. Солдати підібрали мене з тобою. Записочка з твоїм прізвищем, клуночок з білизною — і все… От і все.
Софія Гаврилівна вже, мабуть, жалкувала, що сказала правду. По її сухих змарнілих щоках текли скупі сльози. Та вона й сама була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір незмигним поглядом, щось шепотіла сухими вустами.
А вночі наступила агонія.
Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Неподалік старі жінки продавали квіти у вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили, подякувала покійній за її турботи, за клопоти, за жертву, котру вона принесла ради неї, попросила пробачення за муки, що їх завдала, не бажаючи цього. Не бажаючи… І пішла додому.
І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранку. Думає, думає, думає. Світанок надворі. У вікні проходять тіні людей. Лише їхніх ніг. Сіре світло.
Тіні в кімнаті, сумно.
Тепер вона одна, мов хмарина в небі. Куди її понесуть вітри? В які пустелі упадуть дощами її самотні сльози? Чи знайдуться квіти, що спрагло вип’ють її сльози, обернуть їх у красу пелюсток? Так порожньо, так самотньо. Вона одна та ще люба скрипка, зраджена й покинута подруга.
Вона відкрила футляр. Як давно не звучали твої струни, скрипко! Як давно не відповідали твоїм радісним звукам чиїсь любі очі. Лише відлуння голосу, тихого голосу, котрий шепче ніжні слова.
Вони попливли хмаринкою в далеч і розтали в безодні.
Спробувала грати на скрипці. Крізь сум і безнадію почали пробиватися несміливі поклики любові, сподівання, віри. Але як тяжко, невимовно тяжко їм вибиратися з-під запони мороку, із світу скорботи.
Вона опустила смичка. Куди їй тепер іти? Де та рука, що не здригнеться, не покине у найтяжчому горі?
Зненацька крізь щілину в фіранці впав на чоло дівчини перший світанковий промінь. Оксана здригнулася. Ніби небо засміялося. Та крапля світла забриніла в її душі мелодією радості, луна від неї урочисто покотилася в безмежність.
Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Вона всміхнулася. Дякую тобі, сонечко. Ти даєш мені відповідь. І сумніви тануть, немов нічна мара. Вічна правда — в сонячнім промінні. Воно завжди в праці, в творенні, в неспокої, в прагненні, в любові до всього живого. На небі хмари — а сонечко не гасне. І ніколи не згасне. Треба йти до людей. До їхніх успіхів і невдач. До радощів, траґедій і неспокою. Найбільша траґедія проходить, сонячний промінь вічно нагадує про невмирущу радість. Спасибі тобі, сонечко. Я збагнула тебе, я йду тобі назустріч.
Оксана закрила футляр зі скрипкою. Метнулася по кімнаті, почала збирати в чемодан книги, вбрання, білизну. Рухи її ставали жвавіші, бадьоріші. На якусь мить вона завмирала, щось думала, потім знову продовжувала свої похапливі збори.
У двері постукали. Дівчина завмерла. До кімнати зайшов дядя Митя, обличчя в нього було пісне й скорботне. Він скинув картуза, кивнув головою.
— Здрастуй, Оксано.
Дівчина стримано привіталася, очікувально подивилася на нього, не запрошуючи сідати.
— Я прийшов, щоб висловити тобі свою печаль, дівчино, — сказав дядя Митя. — Я знаю, тобі дуже тяжко після смерті матері, і я б хотів поговорити…
— Про що?
— Про тебе. Останніми днями ми з покійницею — царство їй небесне! — ми з нею часто бесідували про тебе, про твою долю. Дозволь, я сяду? Дякую. На твоєму прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий часі Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна пітьма. Судьба указує шлях, Оксанко.
— І ви її посланець? — запитала дівчина.
— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, підхопив дядя Митя. — Ми щиро бажаємо допомогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній, для кого щезли радість і щастя.
— Хто вам сказав, що в мене щезла радість? — перебила його Оксана.
— Невже ти можеш радіти після таких нещасть?
Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.
— Я ще не радію. Але я хочу радіти. Інакше не варто й жити. Дядю Митю! Я хочу внести повну ясність, щоб у вас не було жодних ілюзій. Між нами нема нічого спільного. Маму ви заплутали. Ну, то все — її справа, я не могла нічого зробити, та й не до того мені було. А до моєї душі вам зась.
— Легковажно говориш, дівчино, — сумно похитав головою проповідник, — Не подумавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога Єгови?
Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику.
— Я не жахаюсь ніяких приходів. Чуєте? Чого мені боятися? Що я вчинила, щоб мені тремтіти? Вчилася, працювала, несла радість людям своєю піснею. Спіткало мене нещастя — переживу. І знову буду радіти. Пробачте, дядю Митю. Я не бажаю печалі. Не хочу грізних приходів. Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів. І тоді не страшно нічого. Сьогодні я збагнула, що після ночі настає світання, після зими — весна, розквітають квіти після морозів. Так повинна жити й людина.
— Гординя тебе обуяла. — Дядя Митя встав зі стільця. — Не навчило тебе нещастя. Ой, не навчило.
