Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Клаво! — верескнула Поліна Михайлівна. — Як ти смієш?

— А чого ж, я правду сказала.

— Ходімо, Кирюшо, — смикнула чоловіка Поліна Михайлівна, — помиєш руки. Теж мені, правдолюб знайшовся.

Кирило Степанович глянув на Клаву, на дружину, закліпав очима.

— Гм… Кхм… Так… — і покірно пішов услід за Поліною Михайлівною.

— Зовсім прибили людину, — сумно похитала головою Клава. — А який хлопець геройський був колись. Голова яка золота!

З внутрішніх покоїв вийшов Євген, зрадів, побачивши Клаву. Обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.

— Здрастуй, Клаво. Що трапилося з Оксаною? Я отримав твого листа й одразу ж сюди.

Клава осудливо глянула на нього.

— Євгене, Євгене, а раніше не міг? Там тепер таке твориться…

— Говори, не муч мене.

— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажуе за нею. Дівка ж видна.

— Далі, далі…

— Не підганяй. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що бачила, з ресторану повів її.

— З ресторану?

— Атож.

— Оксанку?

— Не Горпину ж, — пробурчала Клава. — А той гороїжиться коло неї. Потягнуть твою Оксанку в болото. Роман почав, інші докінчать. Таку дівку згубили!

— Клаво! — з болем скрикнув Євген. — Куди вони пішли?

— Додому, мабуть, до матері, — зітхнула Клава.

З кухні вийшов Кирило Степанович, побачив сина, зрадів.

— О, Женько! Давно ми не бачилися, синку! Дай, я тебе поцілую. Ну, що там у тебе? Почав уже свої експерименти? Ще ні? А ми, знаєш, зрозуміли суть кварка. Страшенно цікавий дослід. Ходи сюди, я тобі розкажу. Епохальне відкриття!

Євген не відповів батькові. Якусь мить дивився у простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.

Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.

— Що це з ним? Нічого не розумію. Всі якісь божевільні.

Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, на буйну зелень каштанів, на барвистий потік людей. Сумно всміхнулася.

— Не турбуйтеся за нього, Кириле Степановичу. Він, справді, по важному ділу побіг, йому тепер це діло, може, набагато важніше, ніж тищі всяких там ваших… круків… чи крюків… чи кряків…

До напівпідвалу з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди й туди. Інколи чулися сигнали машин, сміх дітей.

Оксанина мати Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася у вікно. Її запалі очі блищали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалося, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось робити. І недобре почуття до навколишнього світу народжувалось у серці, отруювало мозок, серце, тіло, кожну мить свідомого життя.

Дядя Митя, далекий родич, сидів поряд на стільчику, читав Біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був подібний до списа арханґела, котрий нагадував про неминучу розплату.

Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розважав, підтримував у нещасті, нагадував про неминучу смерть. І тепер слова з Біблії, які він вичитує, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:

— «Яка користь людині від всіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем? Рід проходить, і рід приходить, а земля перебуває повік. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить. Іде вітер до полудня і переходить до полуночі, кружляє, кружляє в ході своїй, і повертається вітер на круги свої…»

Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі пронизливо зупинилися на обличчі хворої.

— Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Мали всякі багатства, і рабів, і розваги, І золото, а зрозуміли, що все це — марнота, прах, ніщо. Ось так прямо й сказано: «Бачив я і діла, які творяться під сонцем, і ось все це — марнота і томління духу».

— Правда, правда! — простогнала Софія Гаврилівна. — Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець настав…

— Прийде, — кивнув головою дядя Митя. — Прийде грізний день суда, змете Єгова з лиця землі всіх прихильників Сатани, згорять вони в огні праведному. Лише ми, свідки бога Єгови, тільки обрані, залишимося, щоб веселитися і святкувати з богом во віки вічні.

— А чи довго ще ждати?

— Терпіти треба, Софіє, — сказав проповідник. — Думаю, що вже незабаром…

— Якби зараз, — зітхнула жінка.

— Все в руці Єгови. Наповнюється чаша мерзоти. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти енна. І сказано, що сидітимуть друзі за одним столом і готуватимуть меча один на одного, і вуста їхні будуть брехливі, зміїні.

— Ой, правда, правда! — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один. Нема людей… Ось хоч би й у нас…

— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — У твоїй сім’ї це дуже виявилось. Ти ясно побачила, що все земне — марнота, прах, ніщо. Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот на весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога.

— Ой правда! Гординя обуяла. За те й покарана.