Гра янгола - Карлос Руїс Сафон
– Невже не можна було зробити це якось інакше? – запитав я в командира батальйону, який, здавалося, не знав іншого способу діяти, крім як вимахувати молотком.
Отіліо – таке ім’я мав той талант – тицьнув пальцем у план будинку, який передав мені управитель разом із ключами, і почав доводити, що в усьому винен будинок, бо він неправильно збудований.
– Погляньте ось на це, – сказав він. – Якщо все зроблено, як через пень колоду тягти, то воно так і залишається зробленим, як через пень колоду тягти. Ось, наприклад. Тут зазначено, що ви маєте цистерну на асотеї[11]. А насправді ні. Насправді ви маєте цистерну на задньому патіо.
– Ну то й що? До вас цистерна не має жодного стосунку, Отіліо. Зосередьтеся на проблемі електричного освітлення. Світло. Ідеться не про крани й не про труби. Ідеться про світло. Мені потрібне світло.
– Але ж тут усе пов’язане. Що ви скажете мені про галерею?
– Що вона не має світла.
– Згідно з планом тут має бути головна стіна. Але наш друг Реміхіо ледь доторкнувся ось тут молотком, і половина стіни обвалилася. А про кімнати я вже й говорити не хочу. Якщо вірити цьому плану, то зала в кінці коридору має майже сорок метрів квадратних. Та де там! Я ладен об заклад побитися, що там немає й двадцяти. А ось тут маємо стіну, якої згідно з планом немає. А про ринви, то ліпше й не згадувати. Немає жодної, яка була б там, де їй би годилося бути.
– А ви певні, що ви правильно читаєте план?
– Послухайте-но, я фахівець. Повірте мені, у цьому домі сам чорт ногу зламає. Тут без Бога не обійтися.
– Ви повинні працювати з тим, що є. Робіть, як знаєте чи як вам заманеться, але я хочу, щоб до п’ятниці стіни були тиньковані, пофарбовані, а світло горіло.
– Не квапте мене, бо йдеться про дуже точну роботу. Тут потрібна стратегія.
– І що ж ви думаєте робити?
– Незабаром будемо снідати.
– Але ж не минуло й півгодини, відтоді як ви прийшли.
– Сеньйоре Мартін, з таким ставленням до нашої праці ми нікуди не дійдемо.
Випробування ремонтом та переобладнанням тривало на цілий тиждень довше, ніж передбачалося, та, попри набридливу й тривалу присутність Отіліо з його командою, які пробивали дірки там, де вони не були потрібні, та снідали по дві з половиною години, радісне відчуття того, що я нарешті оселився в будинку, про який так довго мріяв, допомогло б мені прожити там не один рік зі свічками й гасовими лампами, якби не було іншого виходу. Мені вельми пощастило, бо квартал Рібера був справжнім духовним і матеріальним резервуаром ремісничого люду всіх видів і різновидів, і на відстані кинутого каменя від своєї нової оселі я міг знайти людей, які поставили мені нові засуви та замки, що не здавалися вкраденими з Бастилії, та крани й настінні лампи, що відповідали вимогам двадцятого сторіччя… Я відхилив пропозицію провести до мого будинку телефонну лінію, а те, що мені довелося почути по радіо у Відаля, те, що тепер у пресі називали новими засобами масової комунікації, теж мене не приваблювало. Я вирішив, що житиму у світі книжок і тиші. Я забрав із пансіону лише одну зміну білизни й той футляр, у якому зберігався револьвер мого батька, єдиний спогад про нього. Решту свого одягу та речі особистого вжитку я роздав іншим пожильцям пансіону. Якби міг, то залишив би позаду також свою шкуру й свою пам’ять.
Я переселився в уже електрифікований будинок із вежею в той самий день, коли вийшла друком перша книжка мого великого серіалу «Місто проклятих». В основу свого роману я поклав вигаданий сюжет, який обертався навколо пожежі, що відбулася 1903 року в закладі «Мрія», та привиду, який відтоді блукає вулицями кварталу Раваль. Не встигло висохнути чорнило на сторінках цього першого видання, як я вже почав працювати над другим романом серіалу. Згідно з моїми розрахунками за умови безперервної роботи протягом тридцяти днів на місяць Іґнатіус Б. Самсон мусив щодня виготовляти приблизно 6,66 сторінки рукопису, щоб успішно виконувати умови контракту, – такий темп, звичайно, був божевіллям, але він мав ту перевагу, що не залишав мені вільного часу для того, аби я це усвідомив.
Я лише встиг збагнути, що з плином днів почав споживати більше кави та сигарет, аніж кисню. Мірою того, як я себе все більше отруював, мене починало змагати відчуття, що мій мозок перетворюється на парову машину, яка ніколи не охолоджується. Іґнатіус Б. Самсон був молодий і терплячий. Він працював протягом усієї ночі й засинав рано-вранці, бачачи дивні сновидіння, у яких літери зі сторінки, вставленої в друкарську машинку, розбігалися з паперу, перетворювалися на таку собі чорнильну павутину й обплутували йому руки та обличчя, проникали крізь шкіру, у судини, аж поки обгортали його серце чорною плівкою й перетворювали його зіниці на калюжки темряви. Я тижнями не виходив із того будинку й забував про те, який сьогодні день тижня та який місяць року. Не звертав найменшої уваги на головний біль, напади якого повторювалися, так, ніби металевий гостряк пробивав дірку в моєму черепі, обпалюючи очі спалахом сліпучого білого світла. Я звик жити з постійним свистом у вухах, який могли приглушити тільки шум вітру або дощу. Іноді, коли холодний піт заливав мені обличчя, і я відчував, що руки мені тремтять на клавішах «Андервуда», я казав собі, що завтра піду до лікаря. Але в цей день мені треба було створювати нову сцену й розповідати нову історію.
Підходив до завершення перший рік життя Іґнатіуса Б. Самсона, і, щоб відсвяткувати цю дату, я вирішив зробити вихідний і знову зустрітися із сонцем, вітром та вулицями міста, якими вже й забув коли ходив. Я поголився й одягнув свій найкращий костюм. Залишив вікна кабінету та галереї відчиненими, щоб добре провітрити будинок і щоб густий туман, який висів у ньому й пахнув зовсім не туманом, розвіявся на всі чотири сторони. Вийшовши на вулицю, я побачив великий конверт, що визирав зі щілини моєї поштової скриньки. У конверті знайшов аркуш пергаменту, скріплений сургучевою печаткою з картинкою янгола та списаний
