Гра янгола - Карлос Руїс Сафон

То були роки, коли на вулицях Барселони, можна сказати, щодня лилася кров і буяло насильство. То були дні листівок і бомб, які вибухали на вулицях кварталу Раваль, залишаючи після себе огорнуті димом, покалічені тіла людей, що смикалися в передсмертній агонії; то були ночі чорних постатей, які сновигали в темряві, проливаючи кров; то були дні процесій, у яких брали участь ченці й генерали, що смерділи смертю та обманом; дні запальних промов, де всі брехали й усі мали рацію. Гнів і ненависть, які через кілька років спонукали одних убивати інших в ім’я грандіозних гасел та шматків матерії, зафарбованих у різні кольори, уже ставали відчутними в отруєному повітрі. Густий дим із фабричних та заводських димарів наповзав на місто й огортав його вимощені бруківкою вулиці, якими котилися трамваї, автомобілі та екіпажі. Ніч належала світлу гасових ліхтарів і темряві провулків, поцяткованій спалахами пострілів та синіми слідами спаленого пороху. То були роки, коли діти ставали дорослими дуже швидко й, не встигши попрощатися з дитинством, робилися схожими на дідів.

Оскільки я не мав іншої родини, крім цієї зануреної в густу темряву злочинів Барселони, редакція газети стала моїм притулком і моїм світом доти, доки моя платня не дозволила мені винайняти кімнату в пансіоні доньї Кармен. Мені тоді виповнилося чотирнадцять років… Я прожив там не більш як тиждень, коли домогосподиня прийшла в мою кімнату й повідомила, що за дверима мене чекає якийсь кабальєро. На сходовому майданчику я побачив чоловіка в сірому одязі, із сірим поглядом і сірим голосом, який запитав, чи перед ним Давид Мартін. Діставши ствердну відповідь, він передав мені пакунок, загорнутий у папір, і зник, швидко спустившись сходами, залишивши слід своєї сірої присутності в тому жалюгідному світі, у якому я мешкав. Я заніс пакунок до своєї кімнати й замкнув за собою двері. Ніхто, крім двох або трьох осіб із редакції, не знав, де я живу. Я розгорнув пакунок, заінтригований. То був перший пакунок, який я одержав у своєму житті. Усередині був футляр зі старого дерева, вигляд якого видався мені знайомим. Я поклав його на ліжко й розкрив. У футлярі був старий револьвер мого батька – зброя, яку видали йому у війську і з якою він повернувся з Філіппін, щоб померти тут так рано жалюгідною смертю. Біля пістолета була картонна коробка з кількома кулями. Я взяв револьвер і зважив його на руці. Він пахнув порохом і мастилом. Я запитав себе, скількох людей убив мій батько з цього револьвера. За допомогою цієї зброї він, безперечно, звів би порахунки і з власним життям, якби його не випередили. Я знову поклав револьвер у футляр і закрив його. Моїм першим імпульсом було викинути його в сміття, але потім до мене дійшло, що цей револьвер – єдиний спадок, що залишився мені від батька. Я припустив, що якийсь лихвар, котрий по смерті мого батька забрав усі наші вбогі пожитки з тієї старої мансарди, що висіла навпроти черепичного даху Палацу музики, як компенсацію за його борги, надумав надіслати мені цей зловісний спогад, щоб у такий спосіб привітати мене з входженням у доросле життя. Я заховав футляр, поклавши його на шафу й підсунувши під саму стіну, де збиралася пилюка й куди донья Кармен не дістала б, навіть якби вона ходила на ходулях, і не доторкався до нього протягом років.

Того самого вечора я знову прийшов у книгарню «Семпере та син» і, почуваючись уже чоловіком, який має власне місце у світі й певні ресурси, сказав книгареві, що хочу купити в нього той старий примірник «Великих сподівань» Діккенса, який мені довелося повернути кілька років тому.

– Назвіть йому ціну, яку захочете, – сказав я. – Назвіть ціну, що дорівнюватиме ціні всіх тих книжок, за які я вам не заплатив протягом останніх десяти років.

Пригадую, що Семпере сумно всміхнувся й поклав руку мені на плече.

– Сьогодні вранці я його продав, – збентежено признався він.

6

Через триста шістдесят п’ять днів після того, як написав своє перше оповідання для «Голосу індустрії», я прийшов, як і зазвичай, до редакції й не побачив там майже нікого, крім кількох редакторів, які лише кілька місяців тому називали мене ласкавими прізвиськами й казали мені слова підтримки, а сьогодні, побачивши, що я прийшов, удали, ніби не почули мого привітання, і лише зашепотілися між собою. Менш як за хвилину вони накинули свої пальта й зникли, ніби тікали від якоїсь зарази. Я залишився сидіти сам-один у дивовижно порожній залі, дивлячись зачудованим поглядом на десятки порожніх столів. Повільні й важкі кроки в мене за спиною повідомили про наближення дона Басиліо.

– Доброго вечора, доне Басиліо. Що сьогодні відбувається й куди всі поділися?

Дон Басиліо подивився на мене зі смутком в очах і сів за сусідній стіл.

– Усі пішли на різдвяний вечір, який для себе влаштувала редакція, – повідомив він спокійним голосом. – Вам, певно, ніхто нічого про це не сказав.

Я похитав головою, удавши безтурботну усмішку.

– А ви чому не пішли? – запитав я.

– У мене зникло бажання, – відповів дон Басиліо.

Ми мовчки подивились один на одного.

– А якщо я запрошу вас? Куди захочете. «Кан-Соле´», наприклад. Відсвяткуємо удвох успіх «Барселонських таємниць».

Дон Басиліо всміхнувся й повільно кивнув головою.

– Мартін, – промовив він нарешті, – не знаю, як вам це сказати.

– Сказати що?

Дон Басиліо відкашлявся.

– Я більше не зможу друкувати «Барселонські таємниці».

Я подивився на нього, нічого не розуміючи. Дон Басиліо відвів очі вбік.

– Ви хочете, щоб я писав щось інше? Щось ближче до стилю Ґальдоса?

– Мартін, ви знаєте, які в нас люди. Почалися скарги. Я намагався зам’яти скандал, але наш головний редактор – людина слабка, і він не хоче непотрібних конфліктів.

– Я вас не розумію, доне Басиліо.

– Мартін, мене попросили, щоб я вам про це сказав.

Він нарешті подивився мені прямо у вічі й стенув плечима.

– Мене звільнили, – промурмотів я.

Дон Басиліо ствердно кивнув головою.

Я відчув, що, попри всі мої зусилля, очі мені наповнюються слізьми.

– Зараз вам здається, що настав кінець світу, але повірте мені, коли я вам скажу, що це найкраще, що могло з вами статися. Тут не місце для вас.

– А де для мене місце? – запитав я.

– Я вам співчуваю, Мартін. Повірте, я вам співчуваю. – Дон Басиліо підвівся й приязно поклав руку мені на плече. – Щасливого вам Різдва, Мартін.

Того ж таки вечора я забрав усе,