Гра янгола - Карлос Руїс Сафон
Решту того тижня я плив за течією, просиджуючи з ранку до вечора в бібліотеці «Атенео» і сподіваючись, що коли повернуся до пансіону, то знайду листа від головного редактора газети, у якому він проситиме, щоб я повернувся до редакції. Сидячи в одній із читальних зал, я знову й знову діставав візитну картку, яку знайшов у своїй руці, коли прокинувся в «Мрії», і починав писати листа своєму невідомому благодійникові Андреасу Кореллі. Потім завжди рвав його й наступного дня починав писати знову. На сьомий день, стомившись співчувати самому собі, я вирішив здійснити неминуче паломництво в оселю свого покровителя.
Я сів на потяг до Саріа` на вулиці Пелайо. Тоді він іще ходив на поверхні, і я вмостився на одному з передніх сидінь вагона й спостерігав, як вулиці стають дедалі ширшими й величнішими мірою того, як вони віддалялися від центру. Я вийшов на пероні Саріа` й сів у трамвай, із якого вийшов біля брами монастиря Педральбес. У той день було незвично тепло для цієї пори року, і з вітром долинали пахощі сосон та дроку, що витали над схилами гори. Я звернув на авеню Пірсона, яке вже почало урбанізуватися, і незабаром побачив обриси вілли «Геліус», які неможливо було не впізнати. Коли я зійшов угору схилом і наблизився до будинку, то побачив Відаля, що сидів біля вікна своєї вежі в одній сорочці й курив сигарету. Я почув музику й пригадав, що Відаль був одним із небагатьох жителів нашого міста, які мали у своєму володінні радіоприймач. Як добре мусив він бачити життя звідти, згори, і як погано мусив бачити його я.
Я привітав його помахом руки, і він так само відповів на моє привітання. Підійшовши до вілли, я зустрівся з водієм Мануелем; той прямував до гаража, несучи в одній руці цілий жмут ганчірок, а в другій – відро, у якому парувала гаряча вода.
– Я радий бачити вас, Давиде, – сказав він. – Як життя? Успіхи тривають?
– Робимо все, що можемо, – відповів я.
– Не будьте занадто скромним, бо навіть моя дочка читає про ті пригоди, про які ви розповідаєте в газеті.
Я проковтнув слину, здивований, що дочка шофера не тільки знає про моє існування, а й прочитала котрісь із тих дурниць, які я пишу.
– Крістіна?
– Іншої в мене нема, – відповів дон Мануель. – Сеньйор нагорі, у себе в кабінеті, ви можете туди піднятися, якщо хочете.
Я кивнув головою на знак згоди й увійшов до будинку. Пішов сходами до самої вежі, до якої можна було увійти з четвертого поверху. Вона височіла над хвилястою поверхнею дахів, накритих різнокольоровою черепицею. Там я побачив Відаля в його кабінеті, з якого було видно все місто, а вдалині – море. Відаль вимкнув радіоприймач завбільшки з невеличкий метеорит; він купив його кілька місяців тому, коли було оголошено про перші передачі станції «Радіо Барселони» зі студій, обладнаних під склепінням готелю «Колумб».
– Я заплатив за своє радіо дві сотні песет, а в результаті мушу слухати дурниці, які воно без упину базікає.
Ми сиділи в кріслах, що стояли одне навпроти одного; усі вікна були відчинені, і до кімнати залітав свіжий вітер, який для мене, мешканця старого й темного міста, пахнув іншим світом. Тиша, яка тут панувала, здавалася мені справжнім чудом. Чутно було тільки, як дзижчать у саду комахи й шелестить на вітрі листя дерев.
– Погода така чудова, ніби вже прийшло літо, – наважився порушити мовчанку я.
– Не ховайся за розмовами про погоду. Я вже знаю, що сталося, – сказав Відаль.
Я знизав плечима й скинув поглядом на його письмовий стіл. Я знав, що мій наставник уже багато місяців – якщо не років – намагається написати те, що він називав «серйозним романом», далеким від легковажних сюжетів його детективних історій, щоб уписати своє ім’я до списку тих авторів, чиї твори стоять на полицях найбільших бібліотек. Я не побачив багато списаних аркушів.
– Як посувається шедевр?
Відаль викинув недопалок у вікно й подивився в далеч.
– Мені немає чого сказати, Давиде.
– Дурниці.
– Усе в цьому житті дурниці. Питання лише в тому, під яким кутом ми дивимося на речі.
– Чого б вам не занести цю думку до своєї книжки? Назвіть її «Нігіліст на пагорбі». Успіх забезпечений.
– Успіх насамперед потрібен тобі, бо або я помиляюся, або скоро твої заощадження вичерпаються.
– Я завжди можу звернутися до вашого милосердя.
– Не пам’ятаю, щоб ти коли-небудь до нього звертався.
– Для всього на світі існує початок.
– Зараз тобі здається, ніби для тебе настав кінець світу, але…
– …але незабаром я зрозумію, що зі мною сталося найкраще з того, що могло статися, – закінчив я його думку. – Вам залишилося тільки зізнатися, що тепер дон Басиліо пише для вас промови.
Відаль засміявся.
– Що думаєш робити? – запитав він.
– Може, вам потрібен секретар?
– Я вже маю найкращу секретарку, яку тільки можна собі уявити. Вона розумніша, ніж я, у тисячу разів працелюбніша за мене, а коли всміхається, то здається, що цей паскудний світ іще може мати якесь майбутнє.
– Хто ж це чудо?
– Дочка Мануеля.
– Крістіна?
– Нарешті я почув, як ти вимовив її ім’я.
– Ви обрали не дуже вдалий тиждень для того, щоб посміятися з мене, доне Педро.
– Не дивися на мене поглядом ягняти, якому щойно відрубали голову. Невже ти думаєш, що Педро Відаль дозволив би, не вживши ніяких заходів, аби ця отара заздрісних пересічностей виштовхала тебе на вулицю?
– Одне ваше слово, сказане головному редакторові, змінило б справу.
– Я знаю. Тому саме я запропонував, щоб він тебе звільнив, – сказав Відаль.
Я пережив таке відчуття, ніби він дав мені ляпаса.
– Дуже дякую за цей копняк, – зімпровізував я.
– Я сказав йому, щоб він так зробив, бо маю для тебе щось краще.
– Жебрацтво?
– Який же ти безвірник! Тільки вчора я розмовляв про тебе з кількома своїми колегами, що заснували нове видавництво, і їм потрібна свіжа кров, яку вони могли б пити.
– Звучить вельми заманливо.
– Вони вже знають про
