Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Він раптом змовк. Перед його очима постало бліде обличчя мертвого Варкана.

— Друзів… — повторив Артем. — Так, друзів… крім нашого бідного Варкана, який залишився там убитий…

Артем зітхнув. Хороший, самовідданий Варкан, який загинув, захищаючи свого побратима. Ніколи більше не побачить його Артем, ніколи не стисне його мужню руку!..

Раптом пролунав радісний вигук Івана Семеновича:

— Маєте! Ось воно, місце нашої зустрічі з газом!

Він не помилявся. Знайомі сталагміти, знайомий неширокий отвір у стіні… той самий отвір, з якого колись била міцна цівка невідомого сірого газу. Тепер з того отвору ніщо не витікало, він відкривав перед науковцями вільний прохід з сталактитової печери, темний, глибокий прохід…

Ось стоїть згасла карбідка Ліди. Все залишилося таким самим, як було тоді. Тільки газ зник. Мовби і не трапилось нічого.

Мовчки роздивлялися товариші навколо себе. Артем перевірив свою карбідку: пальне в ній кінчалося. Тому юнак запалив другу. Тепер можна було не заощаджувати світла.

Першим заговорив Іван Семенович.

— Що ж, товариші, мабуть, час рушати назад, додому? Як ви гадаєте? Здається, дальше вивчення можна й відкласти?..

Артем подивився на геолога і помітив іронічний вираз його примружених очей. Чому це він посміхається? Невже знов вигадав щось? Що саме?..

Він озирнувся навколо. Сталагміти, кам’яна стіна… отвір…

— Ні! — вихопилося в нього раптом. — Ні! Ще не все!

Дмитро Борисович незрозуміло подивився на нього. Здивувалася й Ліда: чого ще хоче невгамовний Артем? Тільки Іван Семенович спокійно дивився на юнака, наче цілком розумів його.

— Не все, товариші! — продовжував Артем. — А про найпершу мету нашої підземної розвідки забули? Про вказівки пергаменту забули? Про заповіт Проніса? Про те, що розповів нам Роніс?..

Іван Семенович розсміявся:

— Я-то не забув. А от Дмитро Борисович і Ліда забули. Та й наш Артем теж уже зовсім готовий був повертатися…

— Ні, ні, я просто той… ну, забув на хвилину… — доводив Артем. — Проте не в мені справа, Іване Семеновичу. Давайте вже перевіримо все до кінця! Адже для цього треба пройти через отвір, він мусить бути зовсім близько, Іване Семеновичу!

— Згода, товариші? — звернувся до решти геолог.

Проте не варт було питати. Артем був уже біля отвору.

— Пішли!..

Артем зник в отворі, присвічуючи собі карбідкою. Іван Семенович подивився йому вслід, похитав головою:

— От, запал який! Нічого не поробиш, доведеться і нам іти слідом за ним!

За отвором відкривався новий підземний хід. Артем був уже на кілька метрів попереду. Видно було, як він оглядав стіни. І ось пролунав його переможний, радісний голос:

— Бачите? Бачите? Так, як і сказано в заповіті Проніса!

Він показував на чіткий, вирізьблений в стіні малюнок.

Це була голова скіфа. Та сама п’ята голова, про яку говорилося в пергаменті, знайденому вченими в скіфській скриньці. Глибокими рисами на камені була зображена голова скіфа в шкіряному шоломі. Обличчя дивилося кудись убік.

Але це обличчя не було схоже на ті обличчя, що їх товариші вже бачили по стінах печери. Ті, попередні зображення були страшні своєю суворістю. Цей малюнок був м’якшим, обличчя здавалося зовсім не суворим. Кого нагадував малюнок?

Першою догадалась Ліда:

— Товариші, мені ця голова нагадує… нагадує нашого бідного Варкана…

З хвилину дивилися товариші на зображення. Ще раз спогади про хороброго скіфа-друга захопили всіх. Але ось Іван Семенович сказав:

— Час, час! Ми ще встигнемо повернутися сюди… Згадати про Варкана… і навіть побувати на тому місці, де ми розлучилися з ним. Вперед, товариші!

— Так, далі! — сказав і Артем.

Він повернув у малесеньке вузьке відгалуження, біля якого було вирізьблене маленьке зображення кабана. Це теж збігалося з словами пергаменту. Але ніхто не дивився на те зображення.

Бо через кілька кроків карбідка Артема освітила надзвичайне, неймовірне видовище. Юнак спинився. Карбідка в його руці здригнулась. І так само мовчки спинились товариші.

Вузьке відгалуження несподівано розширилось. Вся долівка в ньому була засипана округлими жовтуватими камінцями. Вони тьмяно виблискували під світлом карбідки. І так само тьмяно виблискувала безліч інших жовтуватих камінців, повкраплюваних у стіни відгалуження, яке перетворилось тут на щось подібне до кімнати неправильної форми. Стародавня лопата лежала серед камінців.

Іван Семенович зробив крок уперед, нахилився, підняв один з камінців, уважно оглянув його і зважив на руці. Потім перевів погляд на Артема:

— Це золоті самородки, друзі мої! Це поклади, знайдені колись Пронісом, ті самі більші поклади, до яких потім був загублений шлях…

— Велика скарбниця, про яку нам розповів його потомок Роніс! — захоплено додав Артем.

Геолог обвів поглядом печеру, її долівку й стіни.

— Це нечуване багатство, — мовив він враженим голосом. — Велика жила золота проходить тут. І вона розсипалась саме на цьому місці безліччю самородків… Цілий підземний золотий фонд! Друзі мої, за цим варто посилати експедиції! Я вже не кажу нічого про наукову цінність нашого відкриття, про той підземний простір, бо то вже справа археології. Стільки золота в одному місці! Стільки золота одразу!.. Друзі мої, це буде гідний внесок нашій великій радянській Батьківщині…

— Скарбниця Проніса… — тихо повторив Дмитро Борисович.

— Скарбниця, яка ждала нас тисячі років, — додав