Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Лінія шляху, що його пройшло становимще, описувала на папері довгу криву, яка нагадувала майже замкнене коло.

— Не забувайте, що той напрям звернув, нарешті, на південь, — продовжував Іван Семенович. — Зрозумійте, Артеме. Ну?

І враз Артем зрозумів. Мов блискавка освітила перед ним цей незрозумілий спочатку рисунок. Так, так! Вони зробили коло — і…

— Іване Семеновичу! — вихопилося в нього. — Іване Семеновичу, все ясно!

— Ну?

— Ми зробили коло навкруг нашої сталактитової печери! І тепер знов опинилися в ній. Це наша, наша печера! Та сама, де нас захопив газ! Як же я сам не зрозумів цього раніше?.. Адже я з самого початку помітив зміни в напрямі процесії і весь час навіть відзначав їх. Дмитре Борисовичу, та хіба ви не пам’ятаєте наших висновків з приводу цього? Ну, скажіть!

Дмитро Борисович похитав головою:

— Розмови з цього приводу пам’ятаю. А от висновків такого порядку — не пригадую…

— Але ж це правильно, Іване Семеновичу? Правильно? — не вгавав Артем.

— Цілком! — підтвердив геолог. — Ми повернулись до нашої сталактитової печери, тільки не в тому місці, де покинули її, а в іншому, далі на північ. За моїми підрахунками, нам залишається пройти всього два-три кілометри, щоб опинитися на тому самому місці. Звісно, якщо мій компас не зіпсувався. Але думати про таке немає підстав. Проте давайте, Артеме, звіримо. Дайте ваш компас.

Артем подав. Стрілки обох компасів показували однаковий напрямок.

— Отже, пішли, — скомандував Іван Семенович. — Часу в нас не так багато, щоб марнувати його. Та й запаси карбіду не дуже великі… тільки й вистачить, щоб дійти до того місця, де залишилися ще три карбідки.

Вони вже рушали, коли Артем спинився:

— Але… Іване Семеновичу, там же той газ… Як же ми…

Геолог махнув рукою:

— Ми встигнемо помітити його здаля, той газ. Звісно, якщо він не розчинився ще і не розклався сам.

Вони швидко йшли між сталактитами, весь час перевіряючи напрям за компасом. Попереду йшов Іван Семенович. За ним Артем з карбідкою.

Тепер він ясно уявляв собі все.

Той величезний південний простір, до якого вони були потрапили, підземна порожнява, де жило скіфське плем’я кочівників, не була, звісно, безконечною. Підземний простір мав форму неправильного кола. Чи, може, не кола, а півкола. Це півколо оточувало собою немов гігантський стовп з кам’янистих порід. Жалобний похід скіфського племені пройшов довгий шлях навколо того стовпа.

А всередині стовпа через дивну гру природи була їхня сталактитова печера! Як просто — і в той же час, як складно!

По відношенню до головного підземного простору сталактитова печера була мізерною. Але це не заважало їй бути велетенською в звичайному розумінні слова. І тепер вони простують у цій печері до того самого місця, з якого почалися їхні неймовірні пригоди… Коли б тільки не помилитись напрямком! Проте Артем не пам’ятає, щоб Іван Семенович з його пильним оком колись помилявся.

Але… але ось іще одна загадка, досі не розв’язана. Чи, може, Іван Семенович уже розв’язав і її, тільки не встиг сказати про це?

— Іване Семеновичу, — сказав неголосно Артем, — у мене є одне запитання.

— Яке саме? — не повертаючись, озвався геолог.

— Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?..

— Я теж думаю, що не звідти.

— То як же пояснити все-таки, звідки?

— Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, не можу сказати напевне. Але думаю так: внаслідок якихось хімічних процесів, можливо, — органічних, у невеликій печерці, відокремленій від головної сталактитової і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ. Він створювався віками, не маючи виходу. Згадайте, які міцні кам’янисті породи навколо нас! Так от, газ той зберігався природою дуже довго — аж доки ми не звільнили його, пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти…

— І мало не задушив нас… — зауважив Дмитро Борисович.

— Так, це була неприємна історія, — погодився Іван Семенович, в той же час знов звіряючи напрям за компасом. — Але вона вже позаду.

— Якщо ми знову не опинимося в тому газі…

— Ай, які страшні побоювання! — засміявся геолог. — Закладаюся, що ми не знайдемо тепер і решток того газу!..

— Чому?

— Тому, що гази такого порядку дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішавшися з звичайним свіжим повітрям.

— І тепер ми зможемо пройти до того, першого отвору? — запитав Артем.

— Безумовно! Не лише ми, а й ті, хто прийде слідом за нами.

Знов товариші йшли мовчки. Дмитро Борисович спіймав себе на думці, що всі їхні пригоди були неначе сном, настільки чудними й неймовірними здавалися вони тепер. Але цей важкий металевий шолом на його власній голові — це ж не сон? І сокира на довгому держаку в його руці — теж не сон, а цілком реальна річ!

І дивне примарне життя скіфського племені кочівників у підземній порожнечі — цілком реальне життя, яке він-таки, Дмитро Борисович, ще зможе вивчити, повернувшись знов до того скіфського світу. Неймовірно! Нечувано! Адже це відкриття, зроблене ним і його товаришами, створить цілий етап у розвитку археології!

У Дмитра Борисовича обертом ішла голова: перед ним відкривалися надзвичайні, казкові перспективи! Він не витримав:

— Іване Семеновичу,