Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Вороги знизу не нападали. Чекали і вчені нагорі. Для них кожна хвилина затримки була корисна. Вдалині, внизу, в напрямі до могили, було видно, як шалено захищалися проти повстанців воїни старшин. Тепер доводилось визнати, що повстання відбувалось не так, як бажалося. Старшини встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо бачили, що інакше загинуть. Повстанці повільно тіснили їх, старшини з своїми воїнами відступали сюди, до скель, під якими зібралися віщуни. Свята армія Дорбатая не билася разом з старшинами і їхніми воїнами; вона воліла краще відсиджуватись тут, далі від жорстокого бою — і лише в крайньому разі нападати на чотирьох чужинців…
— Думаю, все ж таки, що вони підуть на штурм, — сказав Іван Семенович. — Давайте, Артеме! Діано, лежати. Тихо!
Собака лежала, поклавши голову на лапи. Вуха її безнастанно ворушилися, вона прислухалась до звуків бою, що доносились здаля, та до голосів віщунів під скелею.
— Звідси вони спочатку не бачитимуть нас, — указав Артем на край майданчика. — Нас захищають скелі. Може, хай наблизяться?.. Тоді буде певніше, Іване Семеновичу…
— Тсс! — прошепотів геолог. — Тсс!.. — Він вказав рукою на той самий край майданчика, про який казав щойно Артем.
Над ним повільно висувався металевий шолом. Ніби хтось хотів зазирнути на майданчик.
Дмитро Борисович схопив свою сокиру. Але Іван Семенович спинив його:
— По-перше, це тільки шолом. Не варт бити його. По-друге, Артем має рацію. Хай вони підійдуть вище. Ви готові, Артеме?
Артем показав кілька динамітних шашок, що лежали біля нього. До шашок були прикріплені коротенькі шматки бікфордового шнура.
— Добре. Обережно з цигаркою, але щоб вона була напоготові.
— Єсть!
Металевий шолом, що висувався з-за краю майданчика, зник.
— Вони хотіли дізнатись, чи ждемо ми їх, чи вартуєм біля краю скель, — пояснив Артем. — Хай думають, що ми зникли або не бачимо їх… Ех, коли б швидше наступали повстанці!
— Навряд чи це буде для нас легше, Артеме, — зауважив Дмитро Борисович. — Бо тоді проти нас будуть не лише віщуни, а й розлютовані воїни та старшини.
— Це вірно, — погодився й Іван Семенович.
Гомін внизу вщухав, його змінило загрозливе мовчання, яке порушувалось тільки брязкотом зброї та вигуками бійців удалині. Там бій не вщухав. Іван Семенович невідривно дивився на крайні скелі. Брови його зсунулися.
— Тепер потрібна увага і спокій, — попередив він. — Ні в якому разі не поспішати. Артеме, ждіть моєї команди!
Артем ждав. Він уважно дивився на скелі. З хвилини на хвилину можна було опинитися під новим дощем стріл і списів. Віщуни, очевидно, приготувалися. Наближався час одчайдушного нападу: віщуни хотіли вибити чужинців з кам’яної колиски і зайняти цю позицію самим. Раптом Іван Семенович простягнув руку до Артема:
— Тсс!.. Увага!..
З-за краю скелі показалося відразу кілька шоломів. Потім міцні руки вхопилися за каміння. З-під шоломів визирнули обличчя віщунів — бородаті, люті й загрозливі. Віщуни обережно заглядали на майданчик, готові першої-ліпшої хвилини зскочити назад.
Діана тихо загарчала. Але рука Івана Семеновича притиснула голову собаки до землі.
Віщуни оглядали майданчик. Вони не бачили на ньому нічого, крім трупа вбитого воїна. Втікачі, що ховалися в кам’яній колисці, були для них не помітні
Ось один з віщунів, мабуть, пересвідчився остаточно, що небезпеки немає. Він перегнувся назад і гукнув до своїх. І враз десятків два віщунів у шоломах і башликах з’явились на краю майданчика. Вони були озброєні не лише своїми короткими й широкими кинджалами; у них були списи, мечі, сокири і луки. Вони спинились на краю, але не наважувались рушити вперед. Видно, їх дивувало незрозуміле зникнення чужинців…
Раптом знизу пролунав рипучий голос Дорбатая. Можна було зрозуміти, що старий віщун про щось питає. Той самий віщун, що гукав раніше, відповів йому. І за кілька секунд над краєм скель показалась голова самого Дорбатая в його своєрідному священному головному уборі. Так само, як і інші, старий віщун оглянув майданчик. Холодні й жорстокі його очі пильно придивлялись до кожного камінця, до кожного виступу.
Артем уважно стежив за Дорбатаєм. Йому здалося, що очі старого віщуна на хвилинку спинилися на стінках їхньої кам’яної колиски. Тільки на хвилинку — і потім перейшли далі. Але Артем не міг позбутися враження, що Дорбатай устиг побачити його і всіх товаришів.
— Дуже хочеться покінчити з ним… — шепнув він Іванові Семеновичу. — Ви не знаєте, Варкан дав Ронісу клятву вбити Дорбатая… але він умер… а проклятий Дорбатай…
— Тсс!.. — спинив його геолог.
Дорбатай знов уважно подивився на скелі, за якими ховалися вчені, його обличчя скривилося, і Артем, не вірячи своїм очам, побачив, що старий віщун, дійсно, показує рукою в їх сторону. Це було так несподівано, що створювало враження, наче Дорбатай справді побачив чужинців крізь каміння…
Так чи інакше, але озброєні віщуни вже сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові свої мечі й списи… Артем відчув, як напружились його руки. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить. Віщуни посувалися повільно й обережно, але рішуче. Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Віщуни наближаються, ось уже до них залишилося всього метрів десять…
— Кидайте, Артеме!
Одна лише мить потрібна для того, щоб піднести кінець бікфордового шнура до цигарки. Шнур зашипів, заіскрився. І шашка разом з ним перелетіла через кам’яну стінку.
Але Артем кинув її надто сильно. Шашка пролетіла над головами віщунів і впала десь позаду
