Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Ще одну!

Знову ті ж самі рухи, тільки ще швидші. Шашка звилася в повітрі і впала безпосередньо біля ніг передніх віщунів. Вона диміла, бікфордів шнур іскрився. Віщуни спинилися і злякано дивилися на цю дивну незнайому їм річ, що нагадувала маленьку сердиту тваринку.

— Лягати! — гукнув Іван Семенович, оглянувшись на товаришів. — Хіба ви самі не розумієте цього?

Почувся стривожений голос Дорбатая: старий віщун пізнав це шипіння, воно нагадувало йому його поразку біля священної купи хмизу. Артем побачив, як Дорбатай відстрибнув назад, плутаючись у своєму довгому червоному плащі. Але було пізно.

Страшенний гуркіт струсонув скелі. Хмара чорного диму звилася вгору. Десь угорі майнула постать віщуна, що летів у повітрі, розмахуючи руками. Велика брила каменя зірвалася з місця і впала на майданчик, розбившись на дрібні скалки. Мов у відповідь цьому гуркоту, знову пролунав новий, другий вибух. То вибухнула перша, кинута Артемом шашка.

Ще одна хмара диму повільно звилася над краями майданчика. І Артем побачив, як на ній, мов на шапці чорного велетенського гриба, пливла фігура людини в червоному широкому плащі. Фігура перевернулась, безпорадно розкинула руки. Щось дивне й страшне було в тій постаті.

Артем відчув, як кров відливає в нього з обличчя. Чомусь стало зразу холодно. Так, це була постать Дорбатая, віщун не встиг утекти, вибух знизу підкинув його мертве вже тіло знов на майданчик.

Знов і знов перевертаючись у повітрі, тіло віщуна почало падати. Червоний плащ звивався на ньому, як крила химерного птаха. Кам’яні скалки посипалися згори на вчених. Але ховатись не було часу. Артем почув голос Івана Семеновича:

— Ще шашку! Артеме, ліворуч, ліворуч!

Зліва показались ще голови віщунів. Вони штурмували майданчик з усіх боків. Розмахуючи мечами й списами, віщуни видряпувались на кам’яний майданчик. Ще кілька секунд — і вони кинуться в атаку. Тоді…

Але протягом цих секунд Артем запалив і кинув одразу дві шашки. Залишаючи по собі димний слід, шашки полетіли до віщунів і впали серед них.

— Зараз… зараз… — стугоніло серце Артема.

Шашки диміли. І раптом один з віщунів нахилився, схопив одну з шашок, широко розмахнувся й кинув її назад, на майданчик.

— Ах! — скрикнула Ліда.

Цього не сподівався ніхто. Кинута товаришами зброя оберталась проти них же самих. Закам’янілі, вони дивилися, як той самий віщун знов нахилився. Він уже простягнув руку за другою шашкою. Але цього разу він не встиг. В хмарі диму й кам’яних скалок віщуни, як неживі речі, злетіли з скель униз… А перша шашка?..

Товариші бачили, як вона пролетіла над ними, повільно падаючи на скелі урвища. На мить шашка зникла за скелями. Тільки димок указував місце, де вона лежала. І враз гримнув вибух. Скелі розсілися. Вони хитнулись, наче застигли на секунду в повітрі.

Широко розкритими очима дивились товариші на картину руйнації. Кожен боявся ворухнутися. Ось зараз, зараз скелі впадуть униз, вони роздушать, поховають усіх під своїми важкими уламками!..

Скелі почали падати. Вони схилялися, вони розходилися в сторони, обсипалися по краях майданчика, оточуючи вчених безладним колом уламків. І видно було, що вибух пошкодив скелі не тільки зовні. Якийсь процес відбувався ще всередині урвища.

Спочатку відкрилася темна розколина. Урвище ніби розпалося на дві половини, відкриваючи за собою глибоке провалля. Потім ця розколина поширилася, дві великі скелі, що утворювали провалля, зійшлись верхівками, і каміння перестало падати. Перед товаришами відкрився темний отвір, що нагадував початок печери.

Іван Семенович швидко озирнувся. Знизу лунали люті вигуки. Ясно було, що віщуни не спиняться, що вони підуть знов атакувати майданчик. А далека бійка між старшинами й повстанцями все ще тривала. Сподіватися на допомогу не доводилось. Що ж, вибирати не було з чого!

— Товариші! — гукнув геолог. — За мною!..

І він кинувся першим до темного отвору. Що б не чекало на них там, все одно, це буде краще, ніж потрапити в руки розлютованим віщунам.

Артем бачив, що скелі, які підтримували склепіння отвору, хитаються. За секунду вони могли не витримати, звалитися, і тоді товариші навіть не встигнуть пробігти під ними… Мерщій, мерщій!..

Попереду біг Іван Семенович, за ним Дмитро Борисович з Лідою. Артем з Діаною замикали відступ. Вони бігли щосили, спотикаючись об каміння, перестрибуючи через великі уламки.

Ще мить, і темний отвір мов проковтнув товаришів. І якраз вчасно, бо позаду, по краях майданчика вже показалися нові купки віщунів. З дикими вигуками, несамовито вимахуючи списами й мечами, віщуни видряпувались на майданчик і бігли за вченими.

Але ті були вже в темній печері. За ними тьмяно світився великий отвір, його стіни підносилися вгору майже вертикально, сходячись десь далеко вгорі. Але ж куди бігти далі? Чи не наздоженуть їх вороги?

Першим спинився Іван Семенович, ударившись з розгону об великий камінь. Ні, бігти далі було безглуздям! Віщуни наздоженуть їх і спіймають, як у пастці!

Засапавшись, ледве вимовляючи слова, Іван Семенович сказав:

— Артеме, давайте… давайте мені останню шашку!.. Товариші, пробирайтеся далі… залиште мене тут…

— Але як же… — почав був Артем.

Проте геолог гримнув на нього:

— Ви чули, що я сказав? Вперед! І без балачок!

Він вихопив шашку в Артема з руки й побіг назад, до отвору, з-за якого вже лунали вигуки віщунів. Шашка диміла в його руці. Він спинився на мить і озирнувся: так, товариші вже далеко. Тоді Іван Семенович розмахнувся й кинув шашку в отвір. Простежив, як вона летіла в повітрі — малесенька чорна