Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Ця статуетка була створена ще до появи перших землеробських цивілізацій на Землі, — пояснила Мати-Засновниця, помітивши мій допитливий погляд. — Вона безцінна.

— Чому? Не бачу нічого вражаючого. Донія здатна висікти значно кращу скульптуру.

— У тебе справді відсутнє поняття цінності.

Вона дістала залізну коробку і відкрила кришку. Звідти із дзижчанням вилетів рій крихітних металевих механізмів, що за розміром були менші, ніж кінчики моїх пальців. Спостерігаючи за ними, я помітила, як із кожного механізму виткнулося по голці.

— Сутера мала рацію, — мовила Мати-Засновниця, оглядаючи мене. — Ти надто велика для справжньої людини. Нам доведеться урізати твої м’язи і обтесати кістки. Ось для чого потрібні ці механізми.

Я втупила очі в боти, що роїлися навколо, немов комахи в саду. Голки механізмів блискотіли у світлі.

— Потрібно так багато?

— Кожен із механізмів впорскуватиме речовину у визначену ділянку твого скелета, щоб розпочати процес руйнації тканин. Нам потрібно швидко зменшити тебе. Я сказала Лікарю Ізарусу нан Імпірінс, що це для мого чоловіка, бо він став не по моді огрядним, і я хочу зменшити його до привабливішого розміру. Лікар повідомив, що цю процедуру потрібно повторювати протягом багатьох ночей. На щастя, у нас є три місяці до твого від’їзду у Хризантеміум. Вони нам знадобляться. Кожні дві ночі, після того, як Сайдонія засне, ти приходитимеш сюди для ін’єкцій.

Я перевела подих, мені не було страшно, але моє серцебиття прискорилося. Адреналін.

— Схоже, це буде боляче.

— Мені сказали, що біль нестерпний, — відповіла Мати-Засновниця. — Я б запропонувала тобі знеболювальний засіб, але ми обидві знаємо, що це марна справа.

«Заради Сайдонії», — подумала я.

Я зняла верхній одяг і простягла руки й ноги. Вона не побачить, як я здригаюся від болю.

— Тоді, почнемо.

Наступні кілька ночей мені снився рій комах, що кололи, різали і роздирали мене. Після пробудження мені здавалося, ніби мої руки викручували і перемелювали, а литки і стегна на ранок ставали набряклими. Мені було важко приховувати свій хворобливий фізичний стан від Донії. Я почувалася виснаженою, а щоразу, коли ходила до туалету, мене не полишала думка, що з організму виходять молекули моїх м’язів.

Заради Сайдонії, нагадувала я собі, опускаючи рукава, щоб приховати візерунки синців на руках. Кожен крок спричинював нестерпний біль, кістки здавалися великими уламками, але я намагалася не показувати цього.

Можливо, спад моєї сили і зробив мене нормальнішою, проте це ускладнило подальші заняття із Церемоніймейстером Етикету. Сутера ну Імпірінс швидко оговталася від образи, якої їй завдала Сайдонія, і почала вчити нас основам поведінки Вельмишановного панства: манері поводження під час зустрічі з Імператором. Зазвичай я легко виконувала будь-які фізичні завдання, але втрата сили давалася в знаки. Я ледь спромоглася опанувати основи швидше, ніж Донія.

Потім ми перейшли до нудного завдання із засвоєнню хімічних речовин. Для мене це виявилося найскладнішим, оскільки я не відчувала дії жодного з опіатів, тож мені доводилося імітувати той ефект, який вони справляли на Сайдонію.

— Пам’ятайте, — наказувала Сутера, зіниці якої були розширені від дії парів, котрі вона щойно вдихнула. — Відпочинок без... чого?

— Недбалості, — мляво відповіла Донія.

— Сміх без..?

— Манії.

— І завжди знайте міру. Рекреаційні хімікати, але в жодному разі не нейротоксичні, — повчала Сутера, кружляючи по кімнаті під дією хімічних імпульсів. — Залежність — це найжалюгідніша риса. Вам знадобляться медичні боти, щоб вилікувати мозок, а тим часом підуть чутки про скандальне дівчисько з родини Імпірінс. А нейротоксини... навіть найкращі медичні боти в Галактиці не зможуть вилікувати вас після звикання до них.

Донія не всі наркотики переносила добре. Усе, що заряджало енергією, робило її стурбованою і знервованою. Усе, що сповнювало відчуттям ейфорії, — перетворювало на божевільну. Одного разу мені довелося змусити Сутеру ну Імпірінс перервати урок, щоб провести Донію до ліжка.

Її вага виявилася завеликою для мене через зменшення об’єму м’язової тканини, тому я повела її коридором, підтримуючи за плечі. Усю дорогу до кімнати Донія ліниво посміхалася мені. Упавши на ліжко й незграбно розкинувши руки та ноги, вона продовжила реготати і плести дурниці на зразок:

— Ти світишся зсередини.

— Неправда, — запевнила я її.

— Правда. Ти сяєш, як зірка, Немезідо. Прекрасна зірка, — Вона простягла руку і зачаровано провела пальцями по шкірі моєї руки. — Ти — Наднова зірка.

— У такому разі, ти будеш у небезпеці, — промовила я, знімаючи її черевики.

— У тобі є божественна іскра, — її очі наповнилися сльозами, що потекли по щоках: радість поступилася місцем меланхолії. — Я хочу, щоб ти в це повірила.

Я зітхнула. Якою мрійницею вона була.

— Доніє, засинай.

— Часом я люблю тебе більше, ніж здатна витримати. Ти — чудо, і навіть не здогадуєшся про це.

Вона говорила настільки щиро, майже жалісно, що я простягла руку і накрила її долоню своєю, підкоряючись ніжному імпульсу, який зрідка виникав у мені тільки відносно неї.

— Будь ласка, засинай, — м’яко повторила я.