Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Сутера глузливо вклонилася мені.

— Усе, з мене досить, — заявила Донія. — Я більше не терпітиму цього.

Вона розвернулася і вийшла геть.

Сутера вражено закліпала очима. А потім пробурмотіла: «О, зорі, схоже це безнадійний випадок».

Я пішла за Донією, похмуро розмірковуючи: якщо Церемоніймейстер Етикету вважала спадкоємицю сім’ї Імпірінс зовсім безнадійною, тоді добре, що вона не усвідомила справжньої мети свого перебування в домі — вимуштрувати Діаболіка, навчивши правилам поводження у світі Вельмишановного Панства.

ТІЄЇ НОЧІ ми з Донією не могли заснути. Донію мучило почуття вини після прочуханки, яку їй влаштувала Мати-Засновниця через інцидент із Сутерою ну Імпірінс. А я не могла викинути з голови те, як Сайдонія назвала мене напередодні.

Нарешті я порушила тишу.

— Це правда.

— Що?

— Я — Немезіда дан Імпірінс?

— Ні, тебе звати не так, — Донія відвернулася до вікна.

Я подивилася на її тендітні лопатки.

— Я — істота, що належить твоїй сім’ї. Не розумію, чому ти це заперечуєш.

— Твоє ім’я — Немезіда Імпірінс, — Сайдонія сіла й у світлі зірок її очі блиснули. — Ось так. Усе дуже просто.

— Лише дурень буде сперечатися із Церемоніймейстером Етикету через таку дрібницю, як моє ім’я. Тобі відомо, що я таке. Я — не людина. Я — Діаболік. Згадай той раз, коли ти хотіла, щоб мене благословили! Невже ти досі не зрозуміла, що я не така, як ти?

— Але ж, Немезідо...

— Я хочу, щоб ти припинила це! — гаркнула я на неї. Раптом мене охопила лють. — Досить уже дражнити мене, ми обидві знаємо, що це все не для мене! Я не можу отримати благословення, і моє ім’я не Немезіда Імпірінс. Вчити мене читати або стверджувати, що я так само, як і ти, походжу із зірок, — безглуздо. Намагатися виліпити з мене істоту, якою я ніколи не стану, — це низько.

— Низько? — повторила Донія. Її очі наповнилися сльозами. — Я не хотіла принизити тебе.

Приниження. Ось слово для того жахливого почуття, яке охоплювало мене щоразу, коли я бачила геліосферу і згадувала першу зустріч із вікарієм. Я почувалася приниженою через умови свого існування, через те, чим я є. Це не мало жодного відношення до Сайдони, і я більше не хотіла цього відчувати.

— Я тобі не рівня. Я — твій Діаболік і все тут. Ніколи більше не забувай про це.

Її губи затремтіли.

— Гаразд, Немезідо дан Імпірінс. Якщо я твоя власниця, тоді слухай мій наказ: припини розмови і дай мені поспати.

Із цими словами вона різко відвернулася й заховала обличчя в подушку, щоб заглушити свої сльози. Я слухала її тихий плач тоді, як темний бік газового гіганта формував чорну безодню за вікном. Донія прикипіла до мене всім серцем. Коли вона дізнається про обман Матері-Засновниці, їй буде дуже боляче. Вона накаже мені не їхати у Хризантеміум замість неї. Вона хвилюватиметься за мене. Я знала, якого болю завдадуть їй мої дії.

Тим не менше, її почуття до мене мали менше значення, ніж мої почуття до неї.

У якусь мить під час споглядання темряви за вікном у мене виникло внутрішнє протиріччя. До цього часу мені ніколи не спадало на думку, що у відданості є щось глибоко егоїстичне. Враховуючи те, чим я була, я не повинна мати власного его або особистих потреб. Навіть зараз я, котра потребувала лише три години на добу для сну, лежала на солом’яному матраці біля ліжка Сайдонії, тому що їй необхідно було спати вісім годин на добу, і вона почувалася спокійніше, знаючи, що я поряд.

Діаболік повинен бути абсолютно самовідданим, коли справа стосується господаря: не може бути й мови про особистий інтерес.

Однак, виявляється, у мене є особиста зацікавленість. Як таке можливо, якщо я — не справжня людина? Відчуття приниження, егоїзм — усе це було неприродним для такої істоти, як я. Так не повинно бути.

Я заворушилася в ліжку. Краще просто лежати, прислухаючись до повільного дихання Донії, і викинути все з голови.

А потім я почула шурхіт кроків за дверима. Я миттю насторожилася.

— Вийди на хвилинку, Немезідо.

Шепіт був настільки тихим, що Сайдонія не почула б його, навіть якби не спала. Я схопилася на ноги, перетнула кімнату і вийшла за поріг.

Мати-Засновниця чекала на мене, схрестивши руки.

— Ходімо.

Вона розвернулася, а я беззвучно і беззаперечно пішла за нею. Ми прийшли у її флігель. Я ніколи не бачила покоїв Матері-Засновниці, тому була здивована, коли опинилася в приміщенні, заставленому громіздкими реліквіями. Я витріщилася на недоладну кам’яну скульптуру, що зображувала пухке людське створіння. Чому вона цінує подібну річ?