Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Я відступила на крок назад. Ця жінка втратила розум.

— Церемоніймейстр Етикету не зможе навчити мені бути людиною. Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти: я — не справжня людина. Ви самі неодноразово це повторювали.

Мати-Засновниця схилила голову набік, і її очі злісно блиснули.

— О, так. Цей холодний, безжальний погляд... абсолютно позбавлений емпатії. Характерна риса Діаболіка! Навпаки, я підозрюю, що ти впишешся в те гніздо гадюк краще, ніж ти думаєш, — вона тихо розсміялася. — Значно, краще, ніж це зробила б Сайдонія.

Вона піднялася, прошелестівши сукнею, а на її обличчі продовжувала грати посмішка.

— Імператор хоче, щоб я послала моє невинне маленьке ягня на заклання. Ні. Замість цього я відправлю йому свою анаконду.

КОЛИ я повернулася, Сайдонія була в студії й малювала вазу із фруктами. Силует тендітної фігурки Донії виділявся на тлі блідого світла зірок, яке лилося з вікон. Я вдивилася в це крихітне створіння, роль якого мені належало зіграти і спробувала уявити себе на її місці. Це було суцільним і абсолютним божевіллям: тигр зображає із себе кошеня. Ні, навіть не тигр, а щось більш жорстоке і жахливе.

Я згадала істоту, якою колись була, — створінням без імені, яке ще не навчили правилам поведінки в цивілізованому суспільстві.

Я згадала постійне відчуття голоду і страху. Згадала гнів, який охопив мене, коли я усвідомила, що світ — це в’язниця, а стіни — пастка. Я згадала той перший раз, коли вони випустили мене до іншої істоти. Я була такою голодною, що вбила її і з’їла її плоть. Усе, до останнього шматочка. Я знала, що це було правильне рішення, адже після того норма мого добового раціону збільшилася.

Тоді я багато чого не розуміла, але причинно-наслідковий зв’язок усвідомила. Коли потрібно було відсіяти слабших Діаболіків, їх віддавали на поталу сильнішим.

Інколи вони просто приводили нам на заклання щось жалюгідне і слабке, аби переконатися, що ми не виявимо милосердя. Я згадала дівчинку, яку заштовхнули до мене в загін. Дитина забилася в куток. Коли вона спробувала випити мою воду і з’їсти мою їжу, я озвіріла. Я вбила її, подібно до всіх інших.

Цією дівчинкою могла бути Донія. Така сама маленька і слабка.

Ось яким було моє існування. Смерть і страх. Я весь час боялася. Боялася наступної секунди, наступної хвилини, наступної години. Я нічого не відчувала, окрім цього, бо нічого в моєму світі не існувало.

Моє буття було беззмістовним, у ньому не було ні мети, ні гідності — до того дня, як у ньому з’явилася Сайдонія. У моєму житті не було місця співчуттю, і навіть натяку на сенс існування, — до того моменту, як мене з’єднали з нею і я вперше пізнала, що таке любов. Відтоді в мене з’явилося майбутнє — її майбутнє. Донія стала першопричиною всього доброго і світлого в мені.

Тепер я мала стати Сайдонією. Це здавалося немислимим і неможливим. Мені було гидко від самої думки, що така істота, як я, може зображати із себе щось настільки прекрасне, як вона — лише натяк на це здавався богохульством.

Коли вона підняла очі від малюнка, то підстрибнула з переляку.

— Немезідо! Я не чула, як ти ввійшла... Усе добре?

Вона схвильовано вдивлялася в моє обличчя.

Донія була єдиною, хто міг вловити найменші зміни в моєму настрої. Я проковтнула клубок у горлі.

— Так, усе добре. Усе буде добре, — відповіла я.

У мене не було душі і я мала дуже маленьке серце, але воно все, без залишку, належало їй.

Імператор воліє бачити Сайдонію при дворі, тоді я поїду замість неї. Я не відчувала страху. Я була вдячна, що можу зробити це.

Якщо, видаючи себе за Сайдонію, я врятую її, тоді в мене іншого вибору немає.

Я поїду замість неї.

Церемоніймейстер Етикету прибула за два тижні. Ми із Сайдонією спостерігали, як її корабель заходить до фортеці через двері відсіку. Сайдонія досі не знала, що її викликають до Хризантеміуму, тому зробила власні висновки щодо причини прибуття нової гості.

— Мабуть, матір хоче відправити мене в іншу сім’ю, — пробурмотіла Донія. — Інших причин вчити мене правилам етикету зараз я не бачу. Сподіваюсь, вона не збирається видати мене заміж.

На знак протесту, коли Сутера ну Імпірінс прибула, Донія повернулася до своїх покоїв, але я залишилася. Мати-Засновниця покликала мене до себе. Зрештою, наразі найважливішим було те, щоб я прислухалася до порад цієї жінки і вчилася в неї.

Сутера ну Імпірінс була однією з Ексцесів — жителів Свавільного Пустища, а не однією з Вельмишановних Панів. На відміну від більшості Ексцесів, вона щиро вірила в імперську систему, і дала клятву вірності та добровільного служіння сім’ї Імпірінс. Вона заслужила право носити почесний титул «ну» і родинне ім’я.

Ми з Матір’ю-Засновницею очікували на прибуття. І