Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?

— Ку-ку! — радісно провіщувала зозуля… й замовкла.

Дівчина розплющила очі. Розгублено поглянула в той бік, звідки чувся голос зозулі.

— Так мало? Лише один рік?

— Ку-ку! — підтвердила зозуля.

— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.

— Ку-ку! — катеґорично повторила зозуля.

— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку сизокрила. Це все забобони, Оленонько.

— Я знаю. Тільки чомусь мені стало сумно.

— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Сонце падає, вечір на порозі.

— Де ж нам знайти перевізника?

— Будемо шукати. Он глянь — якісь тіні… Два човни. Може, рибалки. Бачиш — ніби закидають сіті.

Микола піднявся на горбик, крикнув:

— Еге-гей! Рибалки! Перевозу!

Луна покотилася між вербами й вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло:

— Ту-у-т мілко! Бре-е-едіть! До ночі пере-е-ебредете-е!

Над водою прокотився сміх. Оленка розгублено глянула на Миколу.

— Чому вони так? Дивні люди.

— А хто їх знає. Тепер лов риби заборонено, може, вони просто бояться, от і пащекують.

— Значить, не перевезуть?

— Ці навряд. Треба ждати когось іншого.

Червона куля сонця впала за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер.

Оленка сіла на траву, винувато поскаржилась:

— Я трохи втомилася. І їсти хочу. І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його. Докірливо похитав головою:

— Чому ж ти одразу не сказала? Візьми.

Він добув з торби плаща, закутав Оленку, дав їй пиріжка, купленого у Києві.

— Їж і спочивай. А я пройдусь понад берегом. Може, десь знайду човна.

За півкілометра від шляху, біля куща терну натрапив на дві плоскодонки. Одна — маленька, вутла, з породи тих, що їх називають душогубками. Друга — велика, але стара, аж мохом обросла.

«Мабуть, їй років сто», — подумав Микола, обмацавши ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були припнуті до товстої вільхи. Замки такі, що й ломом не одіб’єш. Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певно, вони поїхали на базар чи ще куди-небудь, і згодом мають вертатись. А втім, хтозна, скільки доведеться чекати. Так ґиґнеш отут серед посадки. Микола пройшов ще трохи. Надибав товстий вербовий корч, який принесло водою до берега. Скочив на нього.

Недалеко від корчаки плавала палиця. Микола вловив її, відштовхнувся від берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег.

Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, й Оленку. Ні, слід шукати надійнішого перевозу.

Повернув до Оленки, захопивши палицю.

— Знайшов, Миколо?

Хлопець розвів руками:

— Дві плоскодонки є. Та вони припнуті.

— Що ж робити?

— Не знаю. Назад повертати далеко — аж у сусіднє село. Звідти можна було б додзвонитися до Сміянів. Махи б виїхала. Але тепер пізно вже.

Вітер посилювався. Між деревами котилися хвилі. Згори мрячив дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.

— Знаєш що? Давай одіб’ємо одну плоскодонку.

— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.

— А що ж — замерзати? І потім, ми ж нікуди не подінемо її. Ходімо. Нічого гаяти часу.

Вони захопили чемодан, торбу, кобзу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, сутінки насувалися звідусіль, ховали дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розгледів у пітьмі човни, підвів до них Оленку, забряжчав ланцюгом.

— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить.

— Ой Миколо, може, не треба. Це ж погано…

— Е, що буде! Візьму гріх на душу.

Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге. Дерево піддалося. Ланцюг з глухим дзенькотом упав на пісок, Микола перевернув плоскодонку, з натугою зіштовхнув її у воду.

— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимося.

Човен заколихався на хвилі. Микола пригледівся. В щілини прудко дзюркотіла вода.

— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо з палицею, а ти, Оленонько, посередині. У мене в торбі є кухоль. Візьми. Будеш ним вихлюпувати воду… і потроху підгрібати.

— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина.

Хлопець одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка: якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає це перше випробування, значить, разом ітимуть до кінця життя.

— Ось тобі «весло», — подав Оленці гілляку. — Сідай. Ти не дивись, що темно. Я напрямок знаю, не заблудимось!

— А я з тобою, Миколо, нічого не боюся, — пролунало з темряви.

«О пташино моя, мабуть, тремтиш від страху, тільки не хочеш показувати його…»

Речі припасували на передній лавці. Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він